— Зажди! — скрикнув Едік.
Та Суперагент, втративши пильність, ступив назустріч небезпеці. Він опинився посеред величезної яскраво освітленої зали. Під стінами стояли довгі столи з потужними комп’ютерами, на екранах дисплеїв з’являлися портрети відомих політичних та громадських діячів. І в цьому б не було нічого дивного, коли би поруч із портретами не пульсували життєво необхідні органи цих видатних людей, позначені мішенями для стрільби. І в голові Суперагента 000, мов блискавка, спалахнув здогад: “То ось де готуються страхітливі замахи!..” За пультами сиділи десятки людей у білих халатах, які, здавалося, не помічали нічого довкола себе, заглибившись у роботу.
Гриць завмер, чекаючи, що його от-от схоплять, та на нього ніхто не звертав уваги. Він переходив від одного столу до іншого, та жоден з працівників навіть не глянув на нього.
— Вони перебувають у трансі. Це зомбі — істоти, позбавлені особистості. Вони слухняно виконують будь-які накази хазяїна, а навколишній світ для них не існує, — підказав Грицеві внутрішній голос.
— Невже всі ці люди — лише слухняні ляльки-роботи? — вражено спитав Гриць і помахав рукою перед обличчям одного зомбі. Той навіть оком не моргнув і продовжував натискати на клавіші пульта, час від часу занотовуючи щось у грубому зошиті.
— А де ж їхній господар, той, хто запрограмував цих людей-роботів? — подумки спитав себе Суперагент 000.
І в цю мить, ніби підслухавши його думки, з-за центрального пульта вигулькнув невисокий чоловічок і, посміхаючись штучними порцеляновими зубами, наблизився до Гриця.
— Ну то що, голубчику, як тобі подобається наша лабораторія? — озвався чоловічок.
— Хто ви? — спитав Гриць і вже вкотре пошкодував, що так необачно вирушив у підводну мандрівку без жодної зброї,
— Я — Оксюта Г. О. — гордовито відказав коротун, продовжуючи шкірити зуби у фальшивій посмішці.
— Оксюта? Це ім’я чи прізвище?
— Оксюта — це Оперативний Комп’ютерний Садистичний Ювелірний Терористичний Апарат!!! — охоче пояснив чоловічок. — Та годі базікати. Час до роботи. Я отримав щодо вас чіткі вказівки. — Промовивши це, коротун ніби проковтнув власну сліпучо-білу посмішку і раптом почав надиматися і рости. Його права рука перетворилася на довгу залізну палицю з гачком на кінці. І він вправно викинув її вперед і, блискавичним рухом: зачепивши Гриця за плавки, притяг його до себе.
— Ось тепер, голубчику, ми зможемо поговорити зовсім подружньому, — засичав покруч і поволік Суперагента у глиб лабораторії, туди, де височіло величезне металеве крісло, що скидалося на стоматологічне.
Але замість зручних билець руки пацієнта потрапляли у сталеві лещата.
Мить — і Гриць був прип’ятий до знаряддя тортур, ніби піддослідна морська свинка.
розділ тринадцятий
де лиходій Оксюта лаштує знаряддя тортур, Суперагент подумки складає заповіт прийдешнім поколінням, а кмітливий малюк Яромир виявляє нові надприродні можливості власного організму
Суперагент 000 Гриць Мамай напівлежав у стоматологічному кріслі, переобладнаному на знаряддя тортур, і готувався мужньо зустріти свій передчасний страшний кінець.
Навколо нього сновигав робот-садист Оксюта й, задоволено потираючи передні кінцівки, що перетворилися на стоматологічні інструменти, огидним деренчливим голосом наспівував твори у стилі важкого металічного року. Та Гриць Мамай не зважав на моторошне брязкання й дзенькіт, що його зчинив лиходій. Перед його внутрішнім зором промайнули епізоди власної героїчної біографії.
Ось він рятує світ від павуків-мутантів, ось знешкоджує бабусю-ніндзя, яка заміряється панувати над людством за допомогою надчутливого біовипромінювача, викраденого у професора Байди, ось карає найманого вбивцю Чмиря-Байстрюченка та його голомозого поплічника, замкнувши їх у сміттєзбірнику.
Гриць подумки попрощався з двомастами п’ятдесятьма трьома дівчатками та хлопчиками, врятованими ним з непридатних для плавання водойм: гірських річок, глибоких озер, замулених ставків, забруднених хімічними відходами морів та океанів.
Згадав він також і триста одинадцять дітлахів, котрих виніс із палаючих будинків, коли необачні малюки спричинили пожежі, граючись із сірниками та легкозаймистими речовинами.
Скупа чоловіча сльоза закипіла на очах Суперагента. У пам’яті його ожили землетруси й виверження вулканів на островах Тихого океану, коли до його могутніх грудей горнулися наполохані чорно-червоно — та жовтошкірі малюки, визволені ним з лабет стихії…
— Так, своє життя я прожив не марно. Врятовані мною діточки виростуть і підуть моїм шляхом. Вони боротимуться з лиходіями, терористами та шахраями, вони захищатимуть слабких та хворих, гнаних та голодних. І тоді добро переможе зло і на Землі запанує щастя та злагода.
— Друже! — подумки звернувся Суперагент до Едіка, що принишк у темному закапелку
лабораторії і мовчки страждав, дивлячись, як садист Оксюта заміряється знущатися з його старшого товариша й бойового побратима. — Перекажи моєму синочкові-вундеркінду Яромиру, щоб він гарно вчився, займався спортом, ходив до гуртка юних натуралістів, а ще… '— Грицеві забракло слів, бо в цю мить він згадав про свою колись кохану дружину й бойову подругу Зореславу, портрет якої він виявив у підводній злочинній лабораторії.
— Тату! Я тут, — раптом увірвався до Грицевої свідомості ніжний, по-дитинному щирий голос Яромира.
З цими словами обдарований малюк напружив усю свою волю і надприродні здібності і раптом… пройшов крізь свинцеві стіни підводної криївки бандитів, при цьому ставши невидимим.
розділ чотирнадцятий
в якому невидимий Яромир знешкоджує робота-садиста Оксюту, а тарган Едік застерігає Суперагента 000 від хибного кроку
Щойно невидимий Яромир проник до підземної кімнати, Суперагент 000 заспокоївся і перестав подумки прощатися з рідними, близькими та друзями. Прип’ятий до стоматологічного крісла, він несподівано розреготався прямо у вирячені очі робота-садиста Оксюти.
— Ти що, сказився? — вражено спитав робот— садист, погрозливо наблизивши до ротової порожнини Гриця Мамая свою металеву правицю, що перетворилася на бормашину.
— Начувайся, садюго! Вже недовго тобі лишилося свердлити зуби безневинним жертвам твоїх ницих інстинктів, — мужньо промовив Гриць, та на всяк випадок все ж міцно зціпив зуби і щільно стулив губи.
— Ану, роззяв рота! — Оксюта підніс до Суперагентового рота свою хижу кінцівку, що оберталася з шаленою швидкістю й огидно дзижчала.
Та в цю мить невидима рука малюка Яромира вгіравно намацала кнопку на спині Оксюти й натисла на неї. Враз дзижчання ущухло, шалені оберти припинилися, а сам робот закляк у химерній позі, не в змозі поворухнути й мізинцем. '
— Синку, де ти? — озвався втішений Суперагент і почав озиратися навсібіч.
— Я тут, тату, — вигукнув обдарований малюк і став видимим.
Тарган Едік також хутко виповз зі своєї криївки й полетів до врятованого Гриця Мамая.
— А що робитимемо з цими? — Едік показав на зомбі, що продовжували працювати за комп’ютерами, геть байдужі до навколишнього світу.
— Облиш їх, друже, це — безневинні жертви нелюдського експерименту. Вони нам не страшні. А ось той, хто це зробив… — На очі Суперагента набігла скупа чоловіча сльоза, і він, зніяковівши, відвернувся від сина.
— Тату, що з тобою? — озвалося чутливе маля й пильно глянуло в заплакані очі Гриця.
— Синку, це завдасть нищівного удару твоєму ніжному дитячому організмові, не кажучи вже про нервову систему! — тяжко зітхнув Гриць Мамай і погладив Яромира по кучерявій голівці. — Твоя мама… — Голос незламного Суперагента 000 зрадливо затремтів.