Суперагент Гриць Мамай сидів у позі лотоса на дніпровій кручі. Ліворуч від нього височіла Лаврська дзвіниця, праворуч — велетенська металева жінка зі щитом і мечем, під ногами якої притулилися танки, гармати та інші зразки військової техніки. Там розташувався музей Другої світової війни.
Та Суперагент не зважав на це похмуре сусідство. Золоте осіннє листя, кружляючи у прозорому повітрі, опускалося на могутні плечі, груди та спину Гриця Мамая. Але він, занурений у власну підсвідомість, не реагував на ці зовнішні подразники. Його потужний інтелект намагався розв’язати страшну таємницю, над якою билися спецслужби усього світу.
— Грицю, — звернувся до Суперагента його власний внутрішній голос, — треба відшукати і знешкодити злочинців, які загрожують усій земній цивілізації!
— Авжеж, — згодився Гриць Мамай, — я відчуваю, що усі землетруси, повені, урагани
та пожежі, що прокотилися навколо земної кулі, — справа рук брутальних злочинців. А тепер вони погрожують збити з курсу двадцять штучних супутників Землі і навіть зруйнувати щойно вкладені плиточки на центральній вулиці Києва Хрещатику!
— Яке блюзнірство! — скрикнув завжди врівноважений внутрішній голос. — Цих монстрів слід зупинити раз і назавжди. І я певен, що цю почесну місію можеш виконати лише ти — Суперагент 000 Гриць Мамай.
— То чому ж я сиджу тут, у позі лотоса, вкритий барвистим килимом золотавого осіннього листя, а не переслідую злочинців? — вражено запитав Суперагент.
— Тому, що так підказав я, твій внутрішній голос.
На це Грицеві Мамаю нічого було відказати, — адже він пересвідчився, що його внутрішній голос не помиляється ніколи.
І в цю мить Гриць був брутально вирваний з глибокої задуми якимись сторонніми звуками. Він рвучко повернув голову праворуч і побачив — гігантська залізна жінка, що височіла на дніпрових схилах, здригнулася, а з очей лискучої потвори вихопилося два яскраво-червоних струмені світла, що наскрізь пронизали морок ночі.
розділ другий
де Гриць проникає не лише у нутрощі металевої статуї, а й наближається до розгадки жахливої змови
Гриць Мамай пружно звівся на ноги і звичними рухами натягнув на свій могутній торс джинси фірми «Levi’s», сліпучо-білу футболку із вишитим зліва, де серце, ніжним проліском та незмінну шкіряну куртку. Ясна річ, що взувся він у кросівки фірми «Reebok», які не раз рятували його зі скрути.
У спеціальній потайній кишені Суперагент намацав вірний револьвер 38-го калібру і почав сторожко скрадатися у бік металевого монстра.
— Не лови ґав, — озвався у Грицевій голові приємний баритон: це його внутрішний голос попереджав Суперагента про близьку небезпеку.
Несподівано один з чорних незнайомців заклопотано почухав потилицю, і цей жест видався Суперагентові до болю знайомим.
— Перевіримо його у нашій картотеці, — підказав Грицеві внутрішній голос.
Суперагент уже був готовий за лічені секунди переглянути дані на всіх злочинців земної кулі, які були записані у його власній голові. Та ба, в цю хвилину на лискучій поверхні залізної жінки з’явився отвір, з нього випала мотузяна драбина. Один по одному люди в чорному почали здиратися вгору і зникати у нутрощах гігантської статуї.
Не встиг Суперагент і оком змигнути, як кілька десятків замаскованих незнайомців безслідно щезли.
— Може, це мені привиділося? — спитав Гриць.
— Ні! — відрубав внутрішній голос. — Поглянь, онде в районі колінної чашечки почвари стирчить хвостик мотузяної драбини.
— Тоді мерщій туди! Я відчуваю, що ми на порозі розгадки таємниці тисячоліття, — рішуче мовив Гриць Мамай і почав надягати на пальці маленькі гумові присоски. Ще мить — і він, ніким не помічений, вже повз угору по прямовисній слизькій поверхні гігантської озброєної потвори, немов муха по гладенькій віконній шибці.
розділ третій
у якому професор Байда мимохіть робить видатне наукове відкриття, а малюк Яромир готується до урочистого посвячення у воїни індіанського племені крі
А в цей час кохана жінка Суперагента 000 Зореслава разом зі своїм батьком — видатним ученим професором Байдою та сином-вундеркіндом Яромиром перебувала у Канаді, у самісінькому серці Скелястих гір. Вони саме наближалися до печери, вхід до якої був замаскований від сторонніх очей кам’яною брилою. їхній новий товариш, вождь індіанського племені крі на ймення Сніговий Барс, щойно показав професорові Байді та його супутникам потайний механізм, що відсував важку каменюку.
Низько схиливши голови, друзі увійшли до просторої печери. Сніговий Барс увімкнув потужний галогеновий ліхтарик, і зойк невимовного захвату вихопився із грудей вражених українських мандрівників.
— Це аметистова труба, — пояснив індіанський вождь, — тут наші пращури зберігали від кровожерливих блідолицих завойовників скарби індіанського народу.
Світло виблискувало й мінилося на бузково-фіолетових гранях кам’яних кристалів, сповнюючи печеру химерним казковим сяйвом. І поки Зореслава та обдарований малюк Яромир милувалися цим неповторним дивом природи, професор Байда витяг з кишені збільшувальне скло і припав поглядом до дивних знаків, вирізьблених на аметистових кристалах.
— Невже? — вигукнув вражений професор.
— Авжеж! — відгукнувся кмітливий тарган Едік, який саме прокинувся і виліз назовні. Він мандрував у портфелі видатного ученого у спеціальній коробочці, захищений від небезпек зовнішнього світу. — Ви зробили сенсаційне відкриття! Та це ж…
— Так-так, не дивуйтеся, — підхопив слова кмітливої комахи червоношкірий вождь, статечно поправляючи дві лискучі чорні коси, що, за народною індіанською традицією, прикрашали його мужнє, посічене глибокими зморшками обличчя. — Ти не помилився, друже. Це так звана Софійська абетка, знайдена на стінах Софійського собору в Києві.
— Але звідки ви знаєте про це? — приєднався до їхньої жвавої бесіди вундеркінд Яромир, котрий успадкував від свого дідуся професора Байди цікавість до всього незвіданого та загадкового.
— Синку, я розкрию тобі таємницю, яка передається в нашому племені від батька до сина ось уже тисячу літ. — І Сніговий Барс лагідно погладив Яромира по русявій голівці. — Але спершу ти маєш пройти обряд посвячення у воїни. Лише той, хто здолає бездонні провалля, перепливе бурхливі гірські потоки, підкорить найстрімкішу скелю й вискубе найдовшу пір’їну з хвоста Сріблистого орла, — лише той пізнає таїну Скелястих гір!
— Ой леле! — зойкнула золотокоса Зореслава й притулила сина до грудей, немов бажаючи вберегти своє дитя від страшної небезпеки.
розділ четвертий
де з'являється шляхетний плазун і передає друзям термінове трансконтинентальне телепатичне повідомлення від Суперагента 000
Несподівано тарган Едік напружився і, нервово ворушачи вусиками, почав пильно прислухатися до дивних звуків, що долинали іззовні.
— Хтось шкрябає по каменю! — вигукнув він. — І це не просто шкряботіння — це азбука морзе!
— Від-чи-ніть! Це я — Ки-ри-ло! — швидко розшифровувало звукові сигнали освічене хлоп’я.
Легким порухом правиці індіанець задіяв механізм, важка брила відсунулася, випускаючи друзів із аметистової печери.
Біля виходу їх зустрів схвильований крокодил Кирило — помічник і улюблений учень професора Байди. Видатний вчений наділив плазуна не лише могутнім інтелектом, а й розвинув у ньому надзвичайні телепатичні здібності.
— Я саме навчався у індіанських жінок плести “dream-catchers” — вловлювачі снів. У сіточку, натягнуту в лозовому крузі, вплітають кольорові пір’їни і вішають на стіну. І тоді жодні нічні кошмари, ба навіть зловорожі чари, зурочення та наслання не зашкодять вам.
— Кириле, невже ти віриш у забобони?! — вражено запитав крокодила професор Байда. — Адже рівень твоїх наукових знань дорівнює інтелекту члена-кореспондента Академії наук…