Та Зореславі не вдалося закінчити свою захоплюючу лекцію. Несподівано вона відчула, що хтось обмацує її волохатими ногощупальцями і перевертає, готуючись з’їсти.
розділ десятий
де Гриць Мамай дослухається до внутрішнього голосу, але вперше не йме йому віри…
Можливо, саме так і скінчилося б життя дочки геніального вченого Байди, бойової подруги Суперагента 000, коли 6 у цю мить до підземелля не увірвався крокодил Кирило. Він влетів крізь вибите вікно, немов зелений вихор, і почав могутніми ударами хвоста розганяти кровожерливих павукощурів.
Та навіть крокодил не міг упоратися із цією навалою членистоногих.
Суперагент щосили відбивався від потвор ногами. Адже на руках у нього було немовля — син Яромир. А підступні павукощури почали вилазити на стелю й звідти з огидним щурячим вищанням стрибати на голови Суперагента й Зореслави.
“Невже ми так безславно загинемо?” — подумки спитав Гриць.
“Ні!” — відповів йому внутрішній голос. Та вперше Суперагент не повірив йому.
Несподівано страшні мутанти, ніби за командою, почали обвивати свої жертви липкою павутиною. Зореслава, вбрана лише в купальник, страждала найбільше. Та безстрашна подруга Суперагента 000 тільки шепотіла:
— На задньому кінці черевця павукощурів є три пари, павутинних бородавок, у які відкриваються павутинні залози. Із залоз виділяється напіврідка речовина, яка твердне на повітрі, утворюючи павутинні нитки. Павукощурй за допомогою гребінчастих кігтиків задніх ніг з’єднують їх в одну загальну нитку.
— Побережи сили, кохана, — озвався Гриць.
Та Зореслава не могла спинитися, вона, може й востаннє, мала поділитися зі своїм коханим цінною інформацією:
— Павукощур, обплутавши здобич сіткою, встромляє в неї кігтики верхніх щелеп і впорскує всередину тіла отруту. Рідина, яку виділяють отруйні залози, не лише вбиває здобич, а й діє на неї як травний сік. Приблизно через годину павукощур повертається й висмоктує з жертви вже частково перетравлений рідкий вміст…
Промовивши це, золотокоса красуня зомліла, але не впала — міцні тенета тримали її на ногах.
розділ одинадцятий
у якому Суперагент 000 напружує могутні сили свого організму так, що він (організм) починає світитися
А в цей час рідний тато золотокосої красуні Зореслави професор Байда увесь поринув у творчу працю. Він захопився налагодженням емоційних контактів із надзвичайно талановитим тарганом Едіком. Професор навіть не помітив зникнення свого асистента й друга крокодила Кирила. На допомогу геніального вченого годі було й сподіватися. Марно Зореслава, Суперагент та крокодил посилали йому телепатичні імпульси. Професор не відгукувався.
І тоді у голові Кирила сяйнула щаслива думка.
— Друзі! — вигукнув крокодил здушеним голосом. — У нас залишається остання надія — Шніцель!
Суперагент, який тепер був схожий на велетенський кокон шовкопряда, з останніх сил утримував на витягнутих руках сина Яромира. Немовля все ще солодко спало.
— Зосередьтеся! — крикнув Гриць до Зоресла— ви й крокодила. — Ми маємо послати імпульси аж на Гаваї!
— Я готова! — вигукнула Зореслава, борсаючись у страшних тенетах.
— А я ладен віддати життя, аби лише врятувати це безневинне дитя, — проказав крокодил, і сльози струмочком побігли з його очей.
Друзі напружили усі сили. Тіло Гриця Мамая запульсувало й почало світитися. З очей заструменіли сліпучі промені. Здавалося, Суперагент не витримає надлюдської напруги. Та він знав, що тепер саме від нього залежить їхній порятунок.
розділ дванадцятий
де кіт Шніцель розмовляє мовою есперанто і вилітає на допомогу друзям зі швидкістю міжконтинентальної ракети
Тієї ж миті на Гаваях кіт Шніцель, який саме розповідав місцевим кицям про останні відкриття професора Байди, раптом затремтів, мов у лихоманці. Шерсть на ньому настовбурчилася, хвіст здійнявся догори — кіт сприйняв сигнал, що його послали друзі з далекого підземелля.
Саме через те, що професор Байда створив Шніцеля як Швидкісного Нового Інтуїтивного Цільового Еволюційного Локатора, йому знадобилося лише три секунди, щоб побачити страшне підземелля, павукощурів і тенета, якими потвори обплутали свої жертви. Ще три секунди знадобилося котові, аби прийняти рішення.
— Джіс ля ревідо![1] — гукнув Шніцель до киць, які зібралися навколо нього.
— Джіс ля ревідо! — хором відгукнулися киці. Адже за той час, що Шніцель відпочивав на острові, він навчав місцевих тварин міжнародної мови есперанто.
І не встигли вражені киці й нявкнути, як їхній вчитель високо підскочив, здійнявся в повітря й, розчепіривши лапи й витягнувши хвоста, мов стерно, — ПОЛЕТІВ!!!
Так! Геніальний професор Байда наділив кота Шніцеля й умінням літати.
Кіт летів над землею зі швидкістю міжконтинентальної ракети. На щастя, летів він дуже низько, над самісінькою землею, і лише тому його не змогли запеленгувати військові радари. Керований надчутливою інтуїцією, кіт летів найкоротшим шляхом прямісінько до підземелля, де от-от мали загинути його друзі.
Кіт пропустив крізь свій феноменальний мозок 2 048 варіантів, блискавично обрав єдино правильне рішення і почав знижуватися над будинком з написом «Аптека»…
розділ тринадцятий
у якому прекрасна Зореслава навіки прощається з коханим, крокодил плаче, а безневинне немовля і далі спить глибоким сном
А в цей час у страшному підземеллі драма почала плавно переростати у трагедію. Павукощури, щільно обмотавши бранців липкою павутиною, вишкірили страшні пацючі зуби й замірилися впорснути смертельну отруту в тіла Суперагента, Зореслави, крокодила і, що найжахливіше, — у ніжне, беззахисне тільце Яромира, котрий і далі спав безтурботним сном.
— Це кінець! — безнадійно прошепотів крокодил Кирило, і сльози з його очей потекли, немов гірські потоки.
— Прощавай, коханий! — зойкнула Зореслава, намагаючись простягнути руки до Суперагента. Та ба! Міцні тенета не дали їй поворухнути навіть пальцем. Гриць Мамай підбадьорливо усміхнувся коханій, але подумки проказав сам до себе:
— Ну, от і все! Цього разу мій внутрішній голос таки помилився. Вперше… І, мабуть, востаннє…
І саме в цю мить зневіри й розпуки до підземелля увірвався кіт Шніцель. Очі кота палали зеленим вогнем, шерсть настовбурчилася, як їжакові голки. По підвалу розлився гострий запах валеріанки.
— Шніцелю! Як ви вчасно! — зойкнула Зореслава.
Та кіт мовчав і лише дрібно тремтів, мов у лихоманці.
розділ чотирнадцятий
де друзі осягають усю велич котячого подвигу, а кіт-камікадзе рятує їх від неминучої загибелі
І тут Суперагент 000 осягнув усю велич котячого подвигу:
— Панове! Кіт пожертвував собою заради нас! Він вчинив, як камікадзе! Шніцель намастив себе валеріанкою, щоб привабити сюди котів-волоцюг, які заради цього трунку готові на все. Але він утратив свій інтелект…
Та подвиг кота не пропав намарне! Крізь відчинене вікно почали пролазити збуджені коти. З голосним нявчанням вони, мов навіжені, припали до Шніцеля й заходилися пожадливо облизувати шерсть кота-героя. Шніцель мовчав, зціпивши зуби, аж поки решта котів, сп’янілих від валеріанки, знавісніло накинулася на павукощурів.