Тверді панцери членистоногих мутантів лускалися під котячими пазурами, міцні тенета тріскалися й розліталися навсібіч.
За якусь хвилю підлога підземелля була встелена трупами павукощурів, а решта мутантів почала тікати крізь потаємні дверцята в стіні.
— Ми врятовані! — вигукнув крокодил Кирило. Він випручався з павучих тенет і підбіг до Шніцеля. Кіт лежав на підлозі, мов купа брудного мокрого ганчір’я. Він судомно хапав ротом повітря, а очі його були безтямні й порожні.
розділ п'ятнадцятий
в якому відбувається дивовижне перетікання котового інтелекту до немовляти, в результаті чого коханий син Суперагента 000 та золотокосої красуні сідає в позу лотоса
— Друже! — простогнав Кирило й пригорнув Шніцеля до зелених грудей. — Промов хоч слово!
Та кіт мовчав.
— Спробуйте заговорити з ним мовою есперанто! — схлипнула Зореслава, яка теж щойно звільнилася від павутини й припала до нещасної тварини.
— Чу ві аудас мін?[2] — спитав кота Гриць Мамай чистісінькою есперантською мовою й нахилився над чотирилапим героєм, не випускаючи з рук Яромира.
І лише тоді в котових очах зблиснув промінь свідомості. З останніх сил він поманив агента лапою, і той нахилився над Шніцелем ще нижче.
— Віа фільо![3] — пронявчав кіт і торкнувся чола немовляти, яке все ще спало безтурботним сном.
У підземеллі запала тиша, і враз усі присутні побачили, як з котової лапи заструменіли сліпучо-жовті промені. Здається, це останнє зусилля забрало в кота рештки сил. Він жалісно нявкнув і безсило повис на лапах у крокодила. Та тієї ж миті Яромир розплющив очі, вистрибнув з рук Суперагента й сів на кам’яній підлозі у позу лотоса!
— Синку! — кинулася до Яромира Зореслава.
— Зажди, кохана! — зупинив її Суперагент. — Здається, я збагнув! Кіт передав нашому Яромирові, увесь свій могутній інтелект. Тепер пам’ять нашого сина дорівнює 800 терабайтам, а мозок його може здійснювати 10 мільйонів операцій на секунду.
розділ шістнадцятий
де Яромир виявляє могутні розумові та фізичні здібності, успадковані від Шніцеля, й очолює операцію по знешкодженню лиходіїв
Посидівши кілька хвилин у позі лотоса, немовля враз стріпнулося і зіп’ялося на рівні ноги. Пильно глянувши на батьків та крокодила, Яромир заговорив тоненьким дзвінким голоском:
— Усі йдіть за мною! Бандити нагорі. Вони не чекають нападу. Бабуся-ніндзя впевнена, що нас давно зжерли павукощури.
І маля в рожевих повзунках та білій сорочечці впевнено рушило до отвору в стіні, що крізь нього втекли страшні мутанти. Вражені Суперагент, Зореслава та крокодил слухняно пішли за геніальною дитиною. Сп’янілі коти позасинали, притулившись до Шніцеля, шерсть якого все ще пахла валеріановими краплями.
— Спи спокійно, друже! — прошепотів Кирило, вилазячи крізь потаємні дверцята в стіні. — Я помщуся за тебе. Твій подвиг не пропаде намарне! — І шляхетний плазун побіг доганяти своїх товаришів.
розділ сімнадцятий
у якому читач стає свідком блюзнірської наруги над полоненими ветеранами-хористами і з невимовною огидою змушений слухати сороміцьку пісню у виконанні бабусі-ніндзя
А в цей час у концертній залі притулку для колишніх карних злочинців імені Рабіндраната Тагора коїлося страшне блюзнірство. У першому ряду, в м’яких фотелях сиділи бабуся-ніндзя, Чмир-Байстрюченко та лисий безіменний садист. У руках вони тримали довгі нагайки й аж заходилися від реготу, дивлячись на сцену. А на сцені, освітленій потужними прожекторами, стояли працівники й вихованці притулку для колишніх карних злочинців. Усі вони були закуті в тяжкі ланцюги, немов бранці на турецьких галерах. З очей багатьох в’язнів котилися сльози. А директор притулку, сивочолий добродій в окулярах, простягав руки до бабусі-ніндзя й благав:
— Шановна пані бандитко! Схаменіться! Ви ж співали у хорі ветеранів, вишивали хрестиком та гладдю і займалися в гуртку лозоплетіння. Ми повірили у ваше переродження й повісили ваш портрет на дошці пошани! Відпустіть нас, а ми допоможемо вам знову повернутися до чесного життя!
Та бабуся-ніндзя зайшлася цинічним реготом:
— Нема дурних! Тепер ви мене й калачем не заманите до своїх гуртків! І ніхто вам не допоможе. Суперагента давно вже зжерли мої павукощури, а без нього я зі своїми хлопчиками захоплю професора Байду голими руками! Професор працюватиме на мене! Я заволодію секретним апаратом, що за допомогою біопроменів впливає на центри агресивності. Я перетворю вас на слухняних роботів! Ви коритиметесь кожній моїй команді!
— Шефе, мизто6ою! — озвавсяЧмир-Байстрюченко і хльоснув сивочолого директора притулку нагайкою.
— А я навчу їх співати пісень справжніх — сороміцьких бандитських! — докинув і собі лисий садист.
Білий бультер єр Льосік вишкірив гострі зуби і загарчав, готовий кинутись на безпорадних бранців.
Відчувши таку підтримку, бабуся-ніндзя геть оскаженіла.
— Ану, співайте! — гукнула вона, вискочила на сцену і, жонглюючи нунчаками й непристойно вихиляючись, завела прокуреним басом:
— Чого мовчите, дистрофіки перевиховані, підспівуйте! — гаркнув лисий садюга й шмагонув нещасних бранців нагаєм.
Та вихованці й працівники притулку затято мовчали, тільки дехто тихо скреготав зубами від безсилої люті.
розділ вісімнадцятий
де до концертної зали притулку ім. Рабіндраната Тагора влітає Яромир у рожевих повзунках і добро перемагає зло
Льосік, вишкіривши гострі ікла, вже замірився гризонути директора притулку, та зненацька до зали залетів Яромир у рожевих повзунках. Дитя, сприйнявши могутній інтелект Шніцеля, успадкувало від нього і вміння літати.
Бандити завмерли з роззявленими ротами, а малюк, підлетівши до зловмисників, точними рухами почав ударяти по життєвих точках лиходіїв. І тієї ж миті розбійники закам’яніли у най дивніших позах: бабуся-ніндзя з піднятими догори нунчаками, лисий садюга з нагаєм, Чмир-Байстрюченко з улесливою посмішкою на червоній пиці, а бультер’єр Льосік з вишкіреними зубами.
Суперагент 000, Зореслава та крокодил Кирило кинулися до знесилених бранців. Вони відмикали залізні ланцюги й радісно обіймали вихованців та працівників притулку.
Директор притулку низько вклонився своїм визволителям:
— Друзі! Ви врятували нас не лише від тортур. Найстрашнішим для нас було би співати сороміцьких бандитських пісень цієї пройдисвітки. Такої наруги ми б не пережили!
— А що ж тепер з ними робити? — замислено спитав Суперагент 000.
— Тату! — озвався Яромир. — Цих лиходіїв перевиховати не можна, їх треба поставити замість скульптур перед входом до притулку імені Рабіндраната Тагора! Щоб усі колишні злочинці бачили, що добро завжди перемагає зло!
— Авжеж, синку! — схвально озвалася Зореслава. Вона з материнською любов’ю дивилася на свого сина-вундеркінда й пишалася ним.