Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я — i потрапив у справжнiй людський вир.
Учнi всiх класiв, вiд першого "А" до десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.
Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.
— Що сталося? — спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не змiг, а розiбрати хоч кiлька слiв у цьому ревищi не змiг би навiть i найдосконалiший космiчний прилад.
— Свобода, пацан! — весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет. — Урокiв не буде! Ур-ра! — I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.
Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся — i Васько почав проштовхуватись до нього.
Це йому вдалося напрочуд легко — вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.
На його курточцi не вистачало двох?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.
— Живемо, Тюля! — затанцював вiн навколо Христофора. — Сьогоднi урокам — привiт!
— Зачекай, — ухопив його за комiр Тюлькiн, — заспокойся й поясни нарештi: що дiється?
— Як? — витрiщився на нього Васько. — Ти досi нiчого не знаєш?! — I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.
Виявляється, трапилося ось що.
Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв — нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.
Тут i застав її директор — вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей…
Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто — анiчогiсiнько не зробив.
Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.
Нiчим не змiг допомогти навiть сам Лев Маркевич, найкращий слюсар мiстечка, пiд рукою якого починали тремтiти найскладнiшi замки й запори i з покiрним дзенькотом розкривалися.
Тим часом двiр поступово заповнювали учнi та вчителi, i кожен намагався теж прикласти свої сили, аби вивести школу з несподiваної халепи.
— Спокiйно! — увесь час приказував директор, походжаючи перед дверима. — Тiльки спокiйно, без панiки!
По його розгубленому обличчю було видно, що цi слова вiн повторює насамперед для себе: вiн таки справдi не знав, що ж його вдiяти!
Раптом пролунав писклявий голосочок:
— А давайте я спробую!
З натовпу вийшов не по лiтах дрiбненький, але поважний першак.
— Ти?! — глянув здивовано директор.
— Я, — кивнув той. — Ви мене трошки пiдсадiть, а я в кватирку залiзу. Оно бачите — вiдкрита. Може, дверi хто iзсередини замкнув.
Директор, а за ним i всi вчителi зиркнули туди, куди показував першак, i таки справдi побачили вiдчинену кватирку. Iншим разом за таке порушення директор, мабуть, оголосив би тьотi Клавi догану, та сьогоднi…
Фiзрук однiєю рукою пiдняв хлопчака й просунув його у кватирку. Через хвилину з-за дверей пролунало:
— Нiчого тут не замкнено, я повертаюся!
— Вертайся, — погодився директор i додав: — Та вiдчини нам хоча б вiкно.
— Не треба, я сам, — гордо вiдхилив першак допомогу фiзрука, вправно зiстрибуючи на землю.
Тепер до школи можна було потрапити через вiкно. Але ж хiба мiг директор — ви лишень уявiть цю картину! — дозволити заходити у безмежний свiт знань через вiкно?! Та й як би виглядали вчителi, котрi перелазили б через пiдвiконня? Що сталося б з їхнiм педагогiчним авторитетом? I директор прийняв єдино правильне в такiй ситуацiї рiшення. Перекриваючи галас, вiн склав долонi рупором, зiбрав усi сили й гукнув: