Перевiвши подих i взявши себе в руки, агент сказав:
-- Христофор Тюлькiн! Мушу вам урочисто заявити вiд iменi Академiї наук: ви -- генiй! Обiцяю вам при свiдках, -- вiн тицьнув пальцем у Васька, -- що першим рекомендуватиму вас до обрання в академiки.
-- А школа? -- трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсiм сподобалася другорядна роль свiдка.
-- Що школа! Пхе, -- махнув рукою Бублик. -- Школа -- дурниця. Я сам лише три класи скiнчив.
Васька трохи здивувало, що всесвiтньовiдомий академiк має лише трикласну освiту, але чого не буває серед учених мужiв? Вони ж такi диваки, як розповiдав Христофор.
А Христофор просто шаленiв вiд радостi. В його уявi замиготiли захоплюючi картинки. Ось його в чорному лiмузинi з почесним ескортом везуть по столицi в Академiю! Ось поважнi сивi академiки влаштовують йому при зустрiчi овацiю, а сам президент Академiї чiпляє йому на груди орден! Ось вiн направо й налiво роздає автографи, iнтерв'ю, а за ним бiжать кiнорежисери i фiксують на кiноплiвку кожен його рух -- для нащадкiв! Ось вiн, славетний i величний, прибуває з вiзитом у рiдну школу...
-- Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! -- долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, i Тюлькiн повернувся до дiйсностi. -Христофоре, тепер ви мусите облишити вашi дотепнi витiвки з човнами та дверима й негайно принести менi клей: я власноручно вiдвезу його в столицю!
-- У мене його нема, -- схлипнув Христофор i вiдвернувся.
-- Як нема?! -- вдруге пiдскочив Бублик. -- Ти його весь витратив на свої безглуздi жарти?!
-- Як ви могли про нас таке подумати! -- образився за друга й за себе Васько. -- Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.
-- Але це не так страшно, -- додав Христофор, -- у мене є зошит, де я записав його рецепт.
-- Неси, -- перебив його не дуже ввiчливо академiк, -- неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!
-- Де зошит? -- ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. -- Де вiн?!
-- Нема... -- ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.
-- Цить, дiвчисько! -- гарикнув на нього академiк. -- Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!
Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi -адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! -- а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.
Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..
Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.
-- Так у кого, ти кажеш, клей? -- прискiпливо допитувався Бублик.
-- У Бевзя, -- вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
-- Вiн у мене потанцює! -- загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов. -- Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.
-- Ми з вами! -- вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:
-- Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.
Роздiл одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ
Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день -- скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи -- i вже не знали, що його робити.
-- Може, пообiдаємо? -- запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.
-- Можна, -- погодився Христофор.
Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!
-- Тiльки пальчики оближете та ще попросите, -- посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.
I вiн не помилився.
За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.
-- Ну от, -- порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, -- а ви боялись! -- Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: -- Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!
-- Ми самi помиємо, -- сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.
-- Помиємо, помиємо, -- пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi. -- Iдiть уже, а то спiзнитесь.
Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу...
-- А що тепер? -- поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.
-- Може, до печери зганяємо? -- запропонував Васько.
-- А встигнемо до вечора?
-- Встигнемо, гайда!..
Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!