На цей раз Лукерiя Лукiвна не стала мовчати. Вона зазирнула в кiмнату, де Сидiр Силович, лежачи на диванi, читав газету, й вигукнула:
-- Сидоре, бiда!
Той неохоче вiдклав газету, поволi пiдвiвся з дивана, всунув ноги в капцi, як завжди прим'явши задники, солодко потягся й нарештi спитав:
-- Де бiда, яка бiда?
-- Там, на кухнi! -- злякано озирнулася Лукерiя Лукiвна й повiдала чоловiковi про дивну пропажу.
-- Тю, -- махнув рукою Сидiр Силович, коли дружина скiнчила, -ото вигадала! Сама, напевне, кудись усе запроторила, а тепер панiкуєш.
-- Я не панiкую, -- образилась дружина. -- Ось поглянь сам! -- I простягнула чоловiковi зошит.
Сидiр Силович уважно перевiрив записи i тiльки головою похитав.
-- Слухай! -- зиркнув вiн раптом на похнюплену дружину. -- А давай зробимо так: знов купимо все й поставимо в шухляду. Тiльки в коробцi з пральним порошком проколупаємо невеличку дiрочку. I коли воно поцупить порошок, вiн буде сипатись через отвiр, i ми побачимо, куди його занесено!
-- Чудово! -- вигукнула Лукерiя Лукiвна i на радощах, що в неї такий мудрий чоловiк, дзвiнко цмокнула його в колючу щоку.
Так вони й зробили перед тим, як пiти на роботу.
А наступного ранку Сидiр Силович, тiльки-но прокинувся й вийшов на кухню, щоб поставити чайник, -- так i закляк iз розкритим вiд позiху ротом: вiд шафи з "Побутовою хiмiєю" бiгла тоненька смужка бiлого прального порошку i зникала за порогом!
Сидiр Силович, тамуючи подих, поманив пальцем дружину, й вони навшпиньки подалися по слiду.
Бiла смужечка вивела їх у садок, повiлася трохи помiж деревами й сховалася пiд дверима старого сараї, що стояв у глибинi саду, за будинком.
Цим сараєм вони не користувалися вже рокiв чотири -- вiд останнього ремонту в хатi. Тодi в сарай позносили всякий домашнiй непотрiб, котрого виявляється завжди багато в час ремонту, i замкнули сарай на важезний замок. Сидiр Силович, якщо бути вiдвертим, навiть не пам'ятав, куди подiв вiд нього ключ.
I от зараз вони з дружиною стояли перед дверима сараю та спантеличено переводили погляди з тоненької цiвки порошку на важкий iржавий замок.
Постоявши так кiлька довгих хвилин i почухавши досхочу потилицю, Сидiр Силович нарештi вiдважно ступив уперед, узявся за дверну ручку -- i вiдскочив вiд несподiванки! Замок тихенько клацнув i впав на траву, а дверi з ледь чутним рипом розчинилися, вiдкриваючи таємничу напiвтемряву...
Роздiл другий
ВИНАХIДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКIН
У цей час учень третього "А" класу Христофор Тюлькiн сидiв на уроках i гiрко розмiрковував, що ж йому сьогоднi робити.
Рiч у тiм, що його ось уже мiсяць переслiдував здоровило-восьмикласник на прiзвисько Бевзь. Вiн мешкав на тiй же вулицi, що й Христофор, i вважався грозою всього кварталу.
Бевзь таки справдi був здоровилом, особливо в порiвняннi з худеньким, тендiтним i капловухим Христофором, окуляри якого весь час сповзали з його малесенького, наче кнопочка, носа. Бевзь був не по лiтах високий, вищий на двi голови за Тюлькiна, мав довжелезнi, наче в мавпи, руки, на яких буграми проступали м'язи. Та й взагалi, його зовнiшнiй вигляд справляв гнiтюче враження на всiх навколишнiх хлопцiв.
Христофор Тюлькiн якось порiвняв Бевзя з неандертальцем. I хоч Бевзь i гадки не мав, що це за один, вiн образився, -- тож Христофор мав чудову нагоду пересвiдчитись на власному досвiдi, наскiльки важкi у Бевзя кулаки.
Добре, коли б оцим i скiнчилося. Та Бевзь був не з тих, хто легко вибачає образи. Вiдтодi для Христофора, як i для багатьох iнших хлопцiв їхнього кварталу, вiн запровадив данину: щомiсяця, у перший понедiлок, Тюлькiн мусив приносити Бевзю карбованця.
Таким вовкулакою Бевзь зробився лише рiк тому, а чому -- не мiг нiхто пояснити. Досi вiн був цiлком нормальним хлопцем: любив, як i всi, поганяти м'яча, поборюкатися пiд час перерви, ну, залiзти до когось у сад... Але ж усе це були, так би мовити, невиннi пустощi. Та рiк тому Бевзя наче пiдмiнили. Якщо колись вiн мiг навiть заступитися за малюка, то тепер лише загрожував меншим вiд себе, вимагаючи пiд рiзними приводами грошi, грошi й грошi! Хлопцi здогадувалися, що тут не обiйшлося без впливу Бевзевих приятелiв, старших за нього. Але довести цього нiхто не мiг.
Одного разу Христофор Тюлькiн спробував був не сплатити данини: вiн давно мрiяв про кишеньковий лiхтарик, i, щоб купити такий, йому не вистачало саме карбованця. Два днi Тюлькiн непомiтно прошивався додому, та на третiй таки наскочив на Бевзя.
-- Привiт, Тюля! -- вигулькнув той iз-за рогу. -- А я за тобою стра-а-шенно скучив! -- I Бевзь загрозливо вищирився.
Христофор зовсiм не образився на "Тюлю". По-перше, спробуй образитись на Бевзя! А по-друге, вiн до такого звертання давно звик: так його величали майже всi приятелi й однокласники. Христофоровi навiть подобалося, що його кличуть не на iм'я, а на прiзвисько, бо вiн хронiчно ненавидiв своє власне, рiдне, особисте iм'я вiдтодi, як навчився розмовляти. Такого iменi вiн нi в кого й нiде не чув, хiба що у Христофора Колумба. Саме на його честь батьки i назвали сина, за що вiн трохи ображався на них i досi.
Може, вiн i пишався б своїм iменем, коли б не прiзвище. Погодьтеся: ну хiба це сполучення -- Христофор Тюлькiн. Курям на смiх!
Саме через цю халепу Христофор iще з першого класу вирiшив стати у майбутньому всесвiтньовiдомим ученим, щоб люди, почувши його iм'я та прiзвище, шанобливо казали: "О, це -- голова!", а не хапалися за животи вiд смiху. Тож вiдколи вiн навчився читати, з книгою вже не розлучався. Читав Тюлькiн здебiльшого наукову лiтературу i хоча мало що iз прочитаного розумiв, анiтрохи не журився. Вiн десь вичитав, що треба накопичувати знання, а коли їх набереться достатня кiлькiсть, вони самi вишикуються у струнку систему, i людина зробить генiальне вiдкриття чи побудує новiтню наукову теорiю.
Тюлькiн не тiльки читав, а й займався найрiзноманiтнiшими дослiдами. Чого вiн тiльки не робив!
А втiм, зараз iще не час про це розповiдати...
Отож, зустрiвши Бевзя, Христофор зовсiм не образився за "Тюлю", а, стримуючи дрижаки, вiдказав: