Далі Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох із Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до відділення міліції.
— Це що за опудало? — здивувався начальник райвідділу, коли хлопці затягли злодія в приймальню й поклали на підлогу, важко відсапуючись.
— Один із тих, хто обікрав магазин! — виступив наперед Семен і розповів начальникові все, що знав.
В самому кінці розповіді Рубильник нарешті розклепив повіки, побачив над собою постать у міліцейській формі й вигукнув:
— Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровільно!
— Я бачив! — посміхнувся начальник і сів складати протокол.
Рубильник швидко назвав свого спільника, а хлопці пояснили, де його шукати.
— Ну й богатирі! — похвалив їх начальник, і вони всі разом поїхали на міліцейській машині по Бегемота.
З ним теж довелося повозитися. Хлопці й начальник райвідділу навіть учотирьох не змогли відсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. І тільки-но стовбур відсунувся, відкриваючи вхід У печеру, як звідти, просто в обійми начальникові, випав Бегемот. Відчувши сталеві обійми влади, Бегемот заплющив очі й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на південь, до моря та пальм, а зовсім у протилежному напрямку…
Христофор зітхнув і повернувся на другий бік.
А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковникові Семенову — доповідав про завершення справи.
— Доповідає лейтенант Євдокименко! — відрапортував він у трубку, коли та відповіла голосом полковника.
— Не знаю такого! — несподівано мовила трубка.
— Як це?! — отетерів лейтенант.
— А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, — ні!
Яким Якович не зразу збагнув, що Вікентій Вікторович у такий спосіб поздоровляв його з підвищенням у званні за вдало проведену операцію, — і вуха його почервоніли від задоволення.
— Пробачте, — отямився він нарешті, — доповідає старший лейтенант Євдокименко!
— Ну от, інша річ! — весело мовила трубка й додала: — Між іншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сірникових етикеток?
Почувши традиційне несподіване питання Вікентія Вікторовича, старший лейтенант Євдокименко відразу зрозумів, що його вже чекає нова, ще більш цікава й небезпечна операція, і щасливо вигукнув у трубку:
— Сірникові етикетки? Та я все життя мріяв про них!
— От і чудово, — зраділа трубка. — Приїздіть швидше, вони вже чекають на вас…
За п'ятнадцять хвилин від перону містечка відійшов столичний експрес, у якому назустріч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже — колишній…
І тільки-но червоні вогні останнього вагона зникли за поворотом, як двері в кімнату Христофора прочинилися й на порозі з'явилися батьки, які вже все-все знали.
— Не спиш? — вибачливо зітхнув тато.
— Не спиться, — і собі зітхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним — і мрій про всесвітню славу.
— Ти не сердься на нас, — присіла мама до нього на ліжко. — Ми з татом вирішили подарувати тобі сарай під лабораторію.
— Я допоможу обладнати її як слід, — пообіцяв тато.
— Правда?! — підскочив на ліжку Христофор.
— Правда, синку, правда! — ніжно вклала його на подушку мама. — Тепер вигадуй, винаходь, що душі заманеться! — Вона поцілувала сина в маківку, й батьки вийшли.
А Христофор ще довго лежав без сну і посміхався в темряві своїм думкам. Він знав: у нього ще все попереду, і він неодмінно винайде знову щось дуже й дуже потрібне людству!
Нарешті Христофор стулив повіки і тихо поплив у радісному сні назустріч майбутньому.
OCR dauphin@ukr.net