Ох, і нелегко ж маленькому лебедяті вийти на світ Божий зі свого яйця! Та жодне лебедятко ніколи звідтіля й не вийшло б, коли б матінка-природа не підкинула йому двох важливих помічних пристроїв: сильного шийного м’яза та маленького зубчика-кинджальчика на кінчику його дзьоба. Той зубчик вельми гострий, і ото ж ним лебедятко й пробиває дірочку в міцній шкаралущі яйця. А коли вже пробито бодай малесеньку дірочку, то решта — щонайпростіше. Тепер лебедятко вже може дихати. І воно ж не перестає борсатись — аж поки й виборсається на волю.
Тепер і муж-лебідь засподівався як ніколи: це ж ось зараз, за хвилинку, він стане батьком! Думка про батьківство навіяла йому горді й поетичні почуття. І він повів мову до дружиноньки.
— Ось тут я плаваю, лебідь лебедем, коб кобом! — заговорив він. — А земля тим часом купається в дивовижній красі. І вже, помаленьку-потихеньку, світло дня розливається по небу. Он звільна підіймається туман, мов пара над чайником, а я плаваю, лебідь лебедем, а яйця тим часом лусь-лусь: тож малесенькі лебедята пробиваються у життя, щоб заіснувати! А я ковзь та й ковзь по плесу. А світло все ясніше! А повітря все тепліше! Ось помалу й туман розвіюється. А я плаваю та й плаваю, лебідь лебедем, коб кобом! Пташки заливаються вранішніми співами. Жаби наквакалися за ніч та вже й позамовкали, заради нового дня. А я ковзь та й ковзь, плаваю та й плаваю, лебідь лебедем!
— А ким же ще ти можеш бути-плавати, як не лебідь лебедем? — обізвалася на те дружина-лебідка. — Чи ти міг би попливти, як олень оленем, га?
— Ой ні, оленем — ні! Твоя свята правда. Дякую тобі, моя люба, що підправила мене!
Це тверезе зауваження подруги спантеличило лебедя-мужа. Він так любив висловлюватися вишукано та витончено — ну й, зокрема, йому подобалося думати, що він, лебідь, плаває саме по-лебединому. Тож він надумався надалі більше плавати — менше балакати.
А майбутня матінка-лебедиця знай дослухалася, вже цілий ранок, до того лускотіння шкаралущі. А ще час від часу вона відчувала: щось ніби борсається-ворушкається у гнізді під нею! Химерне то було відчуття. Он скільки довгих-предовгих днів лежали собі ті яйця тишком-нишком, а тут, нарешті, ожили, заворушилися життям! Але вона знала: їй треба ще якийсь час посидіти отак, незворушно.
Десь надвечір мати-лебедиця дістала нарешті винагороду за своє терпіння. Вона зазирнула донизу, а там щось штовхається… і ось, розсунувши її пір’я на боки, виткнулася крихітна голівка — перше дитятко, перше лебедятко! Було воно таке вже м’якеньке, пухнастеньке. Але не біле, як його батьки, а сіре. Його лапки, ніжки були гірчичного кольору. А оченята які блискучі! На тих хистких ніжках, воно все-таки проштовхалося на волю й стало поруч мами, витріщаючись на світ, який оце тільки вперше побачило. Його мама ніжно заворкотіла до нього, а воно ж було таке раденьке почути її голос! А ще ж яка то радість: зробити перший ковток свіжого повітря, після такого довгого ув’язнення в клітці — чи то пак у яйці.
Ось і тато-лебідь, що цілий день видивлявся на те гніздо — очі видивив! — уздрів, як виткнулася та крихітна голівка. Серце йому так і підскочило на радощах.
— Лебедятко! — вигукнув він. — Нарешті лебедятко! А я ж його батько, з усіма такими приємними обов’язками та благословенними відповідальностями батьківства! Ох, ти ж любий мій синочку! Яке щастя — бачити, як твоє личко визирає з-під того пернатого прихистку грудей твоєї мами! Під цими чудесними небесами, на такому тихомирному озерці, під ласкавим, довгим промінням цього надвечір’я!
— А звідкіля ти взяв, що це синок? — не погодилася з ним його дружина. — Це донечка, аби ти знав! Ну, в будь-якому випадку воно — лебедятко, і то живеньке-здоровеньке, слава Богу. А я вже й інших відчуваю: заворушилися піді мною! Має вийти добрий виводок. Може, навіть матимемо всіх п’ятьох живесеньких! Ще до завтра й дізнаємось.
— Я цілком певен: так воно й буде! — погодився тато-лебідь.
Наступного ранку ще тільки сіріло, а Сем Бівер уже й виліз зі своєї койки. Батько все ще спав собі. Сем одягнувся, розпалив вогонь у пічці. Підсмажив собі кілька скибочок бекону, зробив дві грінки, налив склянку молока, а тоді сів і поснідав. Покінчивши зі сніданком, знайшов олівця, аркушик паперу й написав записку:
Я пішов на прогулянку. Вернусь на підобідок.
Сем лишив записку на помітному місці, щоб її легко знайшов батько, а тоді взяв свого бінокля, компаса, почепив мисливського ножа на пояс і рушив: через ліс, болото — до озерця, де поселилися лебеді.