(За матеріалом Я. Савки «Російщення Кубані», Київ, 1992).
1932—1933 - Спланована43 в Москві та здійснена (з мовчазної згоди «світового співтовариства», щоб не псувати взаємин зі Сталіним) руками як присланих з Росії карателів - так званих тисячників та десятисячників, - так і місцевих фанатиків комуністичної «справедливості», акція ліквідації' українського народу. Свідоме знищення російським більшовицьким режимом українських селян шляхом організації' голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 відсотками світового чорнозему, убито голодом мільйони селян - природних носіїв української мови, щоб на їхнє місце завезти населення з Росії44.
1933 - На 104,7% було виконано план заселення вимерлих від голоду українських сіл селянами з Росії.
1933 - Телеграма Сталіна про припинення українізації' й знищення більшості українських письменників.
1933 - На знак протесту проти політики більшовицької влади та колаборантів з-поміж місцевого населення покінчив життя самогубством видатний письменник Микола Хвильовий. Шляхом самогубства також пішов з життя державний діяч Микола Скрипник.
1933 (друга половина) - У Харкові видано книжку Андрія Хвилі (справжнє прізвище Олінтер) «Знищити коріння українського націоналізму», в якій ставилася вимога провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах. Автор - довголітній завідувач відділу агітації' й пропаганди ЦК КП(б)У, а згодом заступник народного комісара освіти УРСР - головну хибу попередньої роботи вбачав у тому, що «особливо велику шкідницьку роботу провели українські націоналісти на мовному фронті, намагаючись відірвати розвиток української мови від мови російської». Після цього почалася хвиля репресій проти українських вчених.
1933 - Заміна традиційного українського правопису на новий совєцький (общєпонятний). Визнавши українську мову де-юре, більшовики після згортання «українізації» в 1931-33 рр. почали приховане втручання у внутрішню структуру української мови з метою наблизити або ототожнити її із російською мовою. Затверджений у директивний спосіб «Правопис 1933 року» спричинив руйнівні процеси на всіх мовних рівнях.
1933—39 - Тотальне знищення (понад 80%!) української інтелі-ґенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, учителів тощо. У 1938 році ще друкувалося 259 українських письменників, а після
1938 р. - лише 36. З 223 зниклих письменників лише 7 померли своєю смертю.
1933 - У Румунії' було скасовано міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
1934 - У Румунії' було видано спеціальне розпорядження Міністерства виховання про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави й румунського народу» всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.
1930-ті роки - Переслідування та масові звільнення українських вчителів у Галичині за відмову підписувати декларації' лояльності до Польської влади, під якою тоді знаходилися західні українські землі. Пацифікації' очолюваної Пілсудським польської влади, в результаті чого було поруйновано майно «Просвіти», українських книгарень, друкарень та інших установ. Багато українських активістів було побито, а ряд із них померли від побоїв.
1934—1988 - Заборона писати мистецькі та художні твори, які б позначалися українським національним змістом, досліджувати й вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов'язані були:
- звеличувати імперію, загарбницьку й дикунську політику російських чорносотенців та їхніх наступників - російських комуністів;45
- керуватися фальшивою імперською концепцією «єдінства трьох братскіх славянскіх народов»;
- розглядати росіян, які з'явилися на історичній арені на кілька тисяч років пізніше від українців, як «старшого брата».
Істориків, письменників, діячів культури, котрих не розстріляли, і котрі випадково чи свідомо виходили за межі цих рамок, комуністи жорстоко переслідували, їхні твори весь час забороняли або знищували. Навіть і у час т. зв. хрущовської «відлиги», не кажучи вже про брежнєвський застій46.
1934 - Розстріляно діячів української культури, котрі своєю працею розвивали мову (Кость Буревій, Григорій Косинка, Тарас Крушельницький, Дмитро Фальківський та ін.) за сфальсифікованими звинуваченнями в причетності до вбивства в Ленінграді (нинішньому Санкт-Петербурзі) 1-го грудня 1934 року Першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Сергія Кірова, якого в дійсності вбили його ж «соратнікі» (стріляв Леонід Ніколаєв). У зв'язку зі «справою Кірова» комуністи вимордували в Україні близько 30 тисяч осіб, переважно інтелігенції'.
1937 - Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦК КПбУ. Голова уряду Раднаркому УСРР, один з організаторів Голодомору Панас Любченко покінчив життя самогубством. Україн-ців-комуністів чужинці знищували так само, як і не комуністів, але трохи пізніше. Терор мав не класову, а виразно національну основу. Марксистський історик академік Матівій Яворський, був звинувачений у націоналістичному ухилі, розстріляний за те, що був українцем, уродженцем Галичини, незважаючи не те, що укладав історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Незадовго до смерті він написав: «Мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичній партії і вважаю це за свій великий злочин».
1937 (листопад) - На відзначення двадцятиріччя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно багато діячів української культури, що по суті було відновленням культу дикунів кам'яної доби, які на знаменні події чи свята приносили в жертву богам живих людей. У нормальних країнах на державні свята в'язнів відпускають на волю, або скорочують термін ув'язнення. Проте в людей з ментальністю орди свої - писані й неписані «закони», своє розуміння свята і своє бачення святкових «подарунків».
1937—38 - Горезвісні в українській історії роки. Більшовицьким режимом за рознарядками з Москви прямо в місцях арешту в Україні було закатовано приблизно 300 тисяч осіб. А 3,5 мільйона, за тими ж рознарядками*, було відправлено на каторжні роботи в сибірські концтабори.
43
Про те, що Голодомор планувався як засіб знищення нації, є нині багато свідчень. 22 січня 1930 року газета «Пролетарська правда», попередниця «Київської правди», стверджувала, що «знищення соціальної бази українського націоналізму - індивідуальних селянських господарств - було одним із основних завдань колективізації' на Україні».
44
Нині відоме свідчення італійського консула в Харкові Сержіо Градені-го, котрий у травні 1933 року написав: «Нинішнє лихо спричинить до колонізації України переважно росіянами. Воно змінить її етнографічний склад. У майбутньому більше не говоритимуть про Україну, ні про український народ, а отже й про «українське питання», оскільки Україна фактично перетвориться на російський край».
45
Не випадково Леніну приписують слова: «Пошкрябайте російського соціаліста й побачите російського шовініста».
46
І так, у час Хрущова був знищений весь тираж поетичної збірки Дмитра Павличка «Правда кличе» (1958), яка започаткувала рух шістдесятництва. У 1967 році був спалений увесь наклад книги «Хортиця в героїці й легендах», а її автор Микола Киценко звільнений з посади, репресований літературознавець Іван Дзюба (за роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація»), переслідували істориків Михайла Брайчевського, Ярослава Дашкевича, поета Володимира Сосюру, композитора Костянтина Данькевича, письменника та кінорежисера Олександра Довженка і багатьох-багатьох інших.
Замовчувались або подавалися в негативному світлі визначні українські діячі науки, культури, церкви (Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Іван Пулюй, Гнат Хоткевич, Іван Багряний, Олег Ольжич, Олена Теліга, Андрей Шептицький та багато інших).
Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України з-під окупації', зневагу до українських національних героїв, зокрема Івана Мазепи, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бан-дери. Цікаво, що до першої світової війни свідомих українців шовіністи та покручі-«папуги», котрі старалися бути подібними на них, називали мазе-пинцями. Згодом після першої світової війни додалося слово петлюрівець, після другої війни - бандерівець, а у час незалежності - рухівець.