1906 — 1907 - Закриття «Просвіт» в Одесі та Миколаєві.
1908 - Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Роси'.
1910 - Уряд36 Петра Столипіна своїм циркуляром зарахував українців до «иноверцев» і заборонив будь-які українські організації'. Відродження України він називав загрозою «російській православній цивілізації». В окремо надісланій інструкції' Столипін роз'яснив губернаторам, що його циркуляр стосується геть усіх товариств «інородницьких, зокрема й українських та єврейських, незалежно від їхніх цілей».
1910, 1911, 1914 - Закриття колоніальною владою «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).
1911 (березень) - Очолюваний Столипіним уряд Російської імперії' не дозволив відзначати 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка. Не останню роль у забороні відзначати роковини Шевченка відіграли ватаги київських чорносотенців, найвище керівництво яких знаходилося в Санкт-Петербурзі.
1911 (вересень) - Перебуваючи в Києві, Петро Столипін заявив: допоки він живий, пам’ятника Шевченкові у «матері міст руських» не буде... І водночас він хвалив київські чорносотенні організації', їхню мету й форми діяльності.
1911 - Постанова VII-го дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії'.
1912 — У Києві вийшла книжка київського цензора Сергія Щоголєва «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма», в якій дає він рекомендації', як швидко й ефективно провести
русифікацію. Наступній гвардії' русифікаторів він радив правильно спря-
/- • 37
мувати шкільну освіту, відучити молоде покоління від мови батьків .
1914 - Заборона царською владою святкування на окупованій Росією частині України 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Проте людський дух був сильніший від усяких заборон. Незважаючи на те, що могила поета була оточена кордоном поліції', на Чернечу гору в Каневі йшов величезний потік людей.
1914 (липень) - Указ російського імператора Миколи II про заборону всієї інородної, у тому числі й української, преси. Це рішення мотивувалося загостренням міжнародної ситуації. Після 20 липня всі українські газети в Росії припинили вихід. Згодом, після завоювання Галичини російськими арміями й там були закриті українські газети.
1914 - Зі вступом російських військ до Галичини (до Львова вони увійшли 3-го вересня за сучасним календарем) головнокомандувач армії' Російської імперії' - великий князь Микола Миколайович, - царський небіж - оголосив маніфест, в якому зокрема говорилося: «Хай здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Русі, завершити справу великого князя Івана Калити38». Як цей «промисел божий» виглядав, проказали діяння нових окупантів - арешти, депортації' та нищення культурних надбань.
1914 - Губернатор нової «російської провінції» - Галичини й Буковини - Георгій Бобринський у першій промові окупаційної влади заявив, що Східна Галичина й Лемківщина - невіддільна частина єдиної великої Росії', а корінне населення на тих землях завжди було російським, тому їхня адміністрація має бути заснована на російських началах. Оскільки впродовж щонайменше півстоліття з боку Росії' робилися величезні вливання в москвофільські структури, то багато хто в серпні 1914 року вважав себе «русским», а царські війська - визволителями. Проте дуже швидко виявилося, що рідна «русска» мова є мало зрозумілою місцевому населенню, а ментальність є неприйнятною. Це лише додавало графу
Бобринському снаги вводити «нові порядки» й «нові закони». Своєю місією вважав він надання «російського характеру» ново-приєднаним землям. «Я буду тут запроваджувати російську мову. закон та. порядки», - заявив він, займаючи нову посаду.
1914 - На нові порядки39 не довелося довго чекати. Захопивши Галичину, російська окупаційна адміністрація тут же спалила бібліотеку й друкарню Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації', але не чіпала німецьких (хоча з німцями Росія воювала!), польських та єврейських установ. Пояснення такому підходу дала газета «Киевлянинъ», написавши: «...Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом».
1914 - Доповідна записка полтавського губернатора Олександра Багговута міністрові внутрішніх справ російської імперії' Миколі Маклакову, яка дає найповніше уявлення про ставлення40 росіян до української проблеми в Україні:
1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» - это «окраина» государства в былые времена.
5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиереев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украино-фильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина»
36
Боротьба з рухом за відродження України є історичним завданням російської державності, наполягав Столипін у 1910 році. Боротьба проти духовного й економічного відродження України є історичним завданням російської державності, твердять у 2012 році імперські реваншисти.
37
Чи ж не ті настанови нині, 100 років пізніше виконують в Україні Янукович, Азаров, Табачник, Ківалов і Колесніченко?
38
Правнук Чингізхана, відомий страшною жорстокістю й любов'ю до багатства. Для росіян він подавався як перший «собіратєль русскіх земель».
39
В один день російські завойовники перевели всі українські школи на російську мову, звільняючи тих учителів, котрі не могли або не хотіли нею викладати. За короткий час з Галичини було заслано в Росію сто тисяч найактивніших українців, головним чином учених, священиків на чолі з митрополитом Шептицьким, учителів, активістів «Просвіти», Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб. Ось вам і надання новоприєднаним територіям «російського характеру». Ось вам і природний процес російської «натуралізації».
40
Ці настанови, уведені за царів, діяли за комуністичного режиму і фактично, за принципом звичаєвого права, по нинішній день продовжують діяти в органах влади в незалежній Україні. Правда, тоді за їх реалізацію платили. «До 1917 p. усім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної плати за «обрусєніє края». (Г. Коваленко, «Світло Оріяни», №6,1996 р.). Нинішні русифікатори кажуть, що вони русифікують Україну за дякую - лише за покликом серця. Професор Оксана Пахльовська в тому сумнівається й публічно заявляє, що за русифікаторами стоять «башні» московського Кремля.