Тета Стефа боялась глянути на матір. Все видавалось зрозумілим без слів. Настала гнітюча тиша. Лише безпорадно зависло питання, яке мовчки звучало в повітрі — куди? Куди вивезуть? Жінки, чекаючи неминучого, намагалися вести звичний ритм життя, бо інакше можна було б з’їхати з глузду. Начистили картоплі, поставили варитися в невеличкий чавунний рондлик. Якби не довга ручка, то був би схожий на казанок — також спадок від дідуся. Приготували салат з квашеної капусти, заправивши її кількома краплями олії. В двері постукали, коли розкладали на стіл тарілки. Білі великі порцелянові з сервізу на двадцять чотири персони з дрібними делікатними квіточками по колу.
— Взяти найнеобхідніше. У вас десять хвилин. Машина чекає біла хвіртки. Беріть все, що може знадобитись в дорозі, — говорив військовий, не дивлячись їм в очі, — в довгій дорозі, — добавив, зауваживши Стефу.
Жінки заметушились, складаючи найнеобхідніше — змінна білизна, і хоч на дворі було доволі тепло — зимовий одяг. Кусок мила, ніж, ложка. Стефка подивилася засклянілим поглядом на плиту, де тільки-но зачинала кипіти бульба.
— Що робити з картоплею? — до матері.
— Сира? — якось майже байдуже.
— Так. Щойно закипіла.
— То хай вариться. Не переводити ж її.
Жінки рятувались логікою в найдріб’язковіших речах, відчайдушно відшуковуючи їх навколо себе, бо у серйозних речах її вже давно не було.
Вносячи останній клунок зі зв’язаного докупи за чотири кінці тонкого шовкового покривала, який батько ще до війни привіз з гастролей до Туреччини, Стефа краєм ока зауважила, що за рогом зачаїлося те саме авто, що приїжджало в обід. Правда, зараз з нього ніхто не виходив і не вибігав, воно у вечірніх сутінках нагадувало хижого і підступного звіра, що затамував подих перед вирішальним стрибком в кущах жасмину.
За кілька років, після того як батько помер в таборі, їм дозволили вернутися. Дві старші сестри на той час вже були заміжні і роз’їхалися кожна зі своїм чоловіком. Стефка з мамою опинились вдома. Влада великодушно дозволила зайняти цокольний поверх колись їхнього власного будинку. За кращих часів там розміщувались кухня і кімната для прислуги. На першому та другому поверхах ще недавно їхнього дому жили дві сім’ї. Жінки, чоловік якої приїжджав на чорному авто, не було. Мабуть, щось в них не склалось.
Олегова тітка й до нині залишалась в цокольному поверсі свого будинку, хоч радянська влада неодноразово пропонувала їй виселення, як з приміщеня, що не відповідає державним санітарним нормам для проживання. Але жінка кожного разу відмовлялась, мотивуючи тим, що колись же мусить наступить справедливість і їм повернуть весь будинок цілком. Таким як його збудував дідусь. Ось туди ми й ходили чи не на всі свята. І кожного разу її теперішнє помешкання нагадувало всім про те, як добре жилось колись. А в мене особисто ті відвідини викликали співчуття і навіть якесь досі незнайоме і чуже відчуття сорому за цю вже немолоду жінку, за себе, і ще за щось невідоме.
— Та ні, нічого не сталося. Тобто нічого поганого, — Олег звузив очі, наче якесь сяйво неймовірно разило його.
— То може ти вже нарешті скажеш в чому річ? — не втрималась. Продовжую посміхатись.
Дуже важко відмовитись від приємного сюрпризу, навіть якщо він тільки витвір твоєї уяви.
— Нарешті, — Олег просіяв, — нарешті ти зауважила, що я щось для тебе маю! — тішився, мов мала дитина.
Та його щира, безпосередня радість була такою магнетичною і заразною, що я мимоволі встала й собі заусміхалась на всі зуби. Бракувало лишень того, щоб ми, мов малі діти закружляли, взявшись за руки чи заплескали в долоні.
— То вже показуй, не мордуй мене, — я підійшла впритул до нього.
— Що показуй? — не менш щиро здивувався чоловік, ніж до цього тішився.
— Як, що? Те, що ти для мене маєш, сам же ж щойно сказав, — не вгавала я, розраховуючи, що його здивування, це все ще частина добре продуманого сценарію. Ніколи не думала, що Олег може бути таки витівником і гумористом. «Як виявляється погано ми знаємо людей, з якими так довго живемо поруч», — подумалося мені.
— Та ні, Вікторіє, ти мене не так зрозуміла, — Олег.
— А то по якому не так? — я не здавалась. — Ти що, нічого не маєш?
— Маю, маю, — він спробував притулити мене до себе. Отак поблажливо, як малих дітей, коли ті щось дуже вже розкапризувались.
Відсторонилась. Була заведена настільки, що мені вже не до жартів. Готова була за будь-яку ціну, але своє отримати. Та й отримала.