Не зайвим буде зауважити, що до роботи у «Братстві», окрім Миколи і Гаврила Міхновських, виявилися залученими ряд інших представників їх роду. У списках членів товариства (вони ще далеко неповні) зустрічаємо прізвища І. Міхновського, В. Міхновського та О. Міхновського[68]. Можливо, один з них — старший брат Володимир, який був священиком на Полтавщині, а два інші — представники побічних гілок роду Міхновських.
Так, Олександр Лотоцький у своїх мемуарах «Сторінки минулого» описав перший, як він вважав, публічний виступ Миколи Міхновського. Було це на конспіративному святкуванні чергових роковин з дня народження Тараса Шевченка у помешканні церковної школи на Солом’янці у Києві, де вчителював член семінарської громади. «Почав він, — згадував О. Лотоцький, — хвилюючись, кількома реченнями, зупинився, підійшов до дверей і безнадійно схилив голову на одвірок. Так ще тоді не призвичаєні були люде публічно говорити, що спасував промовець, який після уславився своїм красномовством як адвокат в суді при різних громадських виступах»[69]. Лотоцький у цілому неупереджено і навіть із симпатією ставився до Міхновського, і немає підстав підозрювати, що цей момент його життя він описав недостатньо об’єктивно. На жаль, мемуарист не вказав, у якому році відбувся вказаний виступ.
Інша публічна акція з участю Миколи Міхновського датується більш-менш точно. Йдеться про всеукраїнський з’їзд «Братства тарасівців», який відбувся не пізніше квітня 1893 р. у Києві. У монографії М. Слабченка говориться, що Міхновський на цьому з’їзді був головою[70]. У свою чергу, М. Слабченко інформацію про головування на з’ їзді Міхновського запозичив із споминів учасника з’їзду Віталія Боровика.
В історії «Братства» цей з’їзд відіграв важливу роль. На припущення Р. Бориса, на з’їзді обговорювалося питання безпосереднього переходу та-расівців до політичних акцій[71].
Неповний список учасників з’їзду нараховує майже 30 осіб, серед яких були найвідоміші представники «Братства», у тому числі М. Коцюбинський, В. Дейша, В. Самійленко, І. Липа, Є. Тимченко, М. Кононенко та ін. Не викликає сумніву, що головування на такому представницькому зібранні могло бути доручено лише людині, достатньо авторитетній і відомій серед тарасівців усієї України (або хоча б у київській їх організації).
Офіційним викладом поглядів тарасівців вважається «Profession de foi молодих українців» («Символ віри молодих українців»), єдиний програмний документ « Братства», опублікований 1893 р. у квітневому числі львівського журналу «Правда».
Питання про авторство цього документа залишається відкритим. Так, П. Мірчук і деякі інші приписують його Миколі Міхновському[72]. Але ніяких конкретних фактів на підтвердження цього припущення вони не наводять. Ю. Коллард серед можливих авторів (або співавторів) називає Івана Липу і Миколу Яценка[73]. В. Дорошенко схиляється до визнання авторами «Символу віри» Бориса Грінченка і Трохима Зіньківського[74]. Сергій Наумов відкидає версію про авторство Міхновського на тій підставі, що «на час написання реферату він лише починав свій шлях у суспільному русі, був на 6-8 років молодшим за харківських однодумців», і вважає, що автором « Символу віри» був Іван Липа[75]. Враховуючи, що вірогідність кожної з наведених версій істотно не відрізняється, дозволимо собі висловити ще одну: «Символ віри молодих українців» є підсумком колективних зусиль декількох авторів, серед яких цілком міг бути і 20-річний Микола Міхновський.
Серед дослідників немає єдиної точки зору щодо оцінки політичної спрямованості «Братства тарасівців», його програмних цілей. Одні, посилаючись на спомини І. Липи, Ю. Липи, В. Самійленка, С. Шемета, О. Лотоцького, В. Боровика, С. Шелухіна та висновки ряду істориків, вважають його самостійницькою організацією. Інші (Й. Гермайзе, В. Дорошенко і деякі з менш відомих авторів) стверджують, що тарасівці стояли на автономістично-феде-ралістичних позиціях. Беручи до уваги лише «Символ віри молодих українців» (автентичності самостійницької за змістом програми «Братства», прийнятої 1891 р. і відтвореної по пам’яті у споминах І. Липи, В. Боровика, історика М. Слабченка та ін., вони не визнають), ці автори ідеалом тарасівців вважають автономію України і децентралізацію Російської і Австро-Угор — ської імперій. Що ж стосується самостійницьких за змістом споминів та-расівців, опублікованих через декілька десятиліть, то автори цих споминів, на переконання С. Наумова, «приписують братству власні погляди 20-х років»[76]. Якщо це справді так, то доводиться визнати, що всі ці мемуаристи, без жодного винятку, втратили почуття часу і забули, у полоні яких ідеалів перебували на початку 90-х років. Повірити у це важко. Ідеали юності (як і її помилки) пам’ятають все життя.