Престижна робота давала засоби до існування, але, за даними поліції, він продовжував мешкати на одній квартирі зі своїм товаришем, студентом Володимиром Шеметом, який через постійні конфлікти з владою ніяк не міг закінчити Київський університет[104]. Ці дані стосуються 1897 чи 1898 рр. Можливо, йдеться про квартиру Камінських на Фундуклеївській, 48. Вона належала батькам давнього приятеля Міхновського Боніфатія Камінського, з яким він навчався на юридичному факультеті і який співпрацював із ним у київській філії «Братства тарасівців». Принаймні в одному зі своїх листів до Чернівців Міхновський просить відповідати йому саме на цю адресу. Боні-фатій, як і Володимир Шемет, належав до категорії «старих» студентів і через свої політичні погляди ніяк не міг одержати диплома юриста. Є ще одна цікава адреса, на яку Міхновський просив пересилати йому листи: «Маловолодимирівська, 70, Кононенку для Міхновського»[105]. В обох випадках йдеться про прізвища людей, що були активними учасниками українського визвольного руху і з якими Миколу Міхновського об’єднували не лише ідейно-політичний вибір, а дуже близькі товариські стосунки.
У київський період він відбув короткострокову службу військовим юристом у царській армії і був звільнений у запас підпоручиком. На час військової служби Микола був майже виключений з активної громадської роботи. В армії його неприємно вразило те, що він в одному з листів називав «огидливим побутом»[106]. Разом із тим, служба в армії дала змогу Міхновському набути специфічного досвіду спілкування у військовому середовищі, що у 1917 р. стало йому у пригоді.
Про громадсько-політичну діяльність Миколи Міхновського у Києві у 1895 — на початку 1899 рр. Сергій Шемет не пише нічого. Інший автор і знайомий Міхновського Віктор Андрієвський у своєму нарисі його суспільно-політичної біографії також виявився небагатослівним, хоча все ж зазначив: «Він не знав компромісів і навіть по закінченню університету не залишив без своїх порад студентської громади. Його впливи були такі сильні, що, доки він був у Києві адвокатським конціпієнтом (помічником. — Ф. Т.), до злуки обох частин “громади” не дійшло»[107].
Соціалістична студентська громада, яку В. Дорошенко називає «самостійною українською соціал-демократичною дружиною», а Ю. Лавріненко — «політичною організацією під назвою Українська соціал-демократія (УСД чи група УСД. Київ, 1896-1903) на чолі з Лесею Українкою», виникли як результат еволюції до марксизму студентського гуртка під проводом Івана Стешенка, що існував у Києві ще з 1893-1894 рр.[108]. Оскільки Віктор Андрієв-ський протиставляє характер діяльності Миколи Міхновського і Лесі Українки, виникає необхідність внести деякі уточнення в ідейно-політичні позиції обох.
Суттю політичних поглядів Лесі Українки того часу Ю. Лавріненко вважає принцип організаційної самостійності української соціал-демократії. Виокремлення в національну течію було наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. першочерговим завданням українського руху. Це завдання видатна поетка гостро відчувала й прагнула реалізувати у своїй політичній діяльності. Соціалістичний рух, як відомо, є однією з універсальних соціально-політичних течій людства, якої українське суспільство не могло уникнути. І той факт, що цей рух проникав в Україну не лише в російській, а й у європеїзованій формі, що РСДРП не вдалося поглинути потенційних прибічників соціалістичної ідеології з числа української молоді — заслуга Лесі Українки і її однодумців[109].
Але при всьому цьому політика продовжувала розводити по різні боки двох психологічно близьких патріотів України: Леся Українка була соціалісткою і стояла на платформі федерації з Росією, а Микола Міхновський не поділяв соціалістичних поглядів і був послідовним самостійником. Їх конфлікт був неминучим, і певним чином до нього підштовхнув обох Іван Франко. Наприкінці 1896 р. у редагованому ним журналі «Життє і слово» він опублікував статтю «З кінцем року», у якій гостро критикував київських соціалістів за абстрактне теоретизування, за сприйняття федералізму як догми, без турботи спершу забезпечити в Україні ті суспільні сили і той політичний устрій, який би гарантував рівноправність у майбутній федерації. Франко зазначав, що гонитва за «німецькими і російськими (соціалістичними) модами» веде до втрати зв’язку з рідним народом, і радив наддніпрянським радикалам брати приклад не у «Дейчів, Стефановичів і тих росіян, що ходили в народ» і робота яких «була зовсім гиблою і безплодною», а у литовців, латишів, грузин і поляків, які навчилися поєднувати легальні і нелегальні способи довготривалої і копіткої роботи для піднесення освітнього і культурного рівня народу, його національно-політичної свідомості в цілому[110]. Хоча Іван Франко у своїй статті не називав жодної групи і жодної особи, Леся Українка сприйняла критику на власну адресу. Відповідаючи Франку статтею «Не так тії вороги, як добрії люди», надрукованою у тому ж таки «Житті і слові», Леся Українка, серед іншого, закинула йому, що «стаття “З кінцем року” осягла собі високої честі бути гектографованою руками ворогів радикальної партії... Коли б тільки д. Франко бачив “побідоносні” погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: «А ви читали “З кінцем року”?»[111].
108
Дорошенко В. Революційна українська партія. — Львів, 1921. — С. 44-45; Лавріненко Ю. Українська Соціал-Демократія (Група УСД) та її лідер Леся Українка // Сучасність. — 1971. — № 5, 6, 7-8.
110
Іван Франко і Леся Українка про шляхи розвитку українського політичного руху // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. — Т 1. — (Б. м.): Сучасність, 1983. — С. 39, 50.