«Ворогами радикальної партії», яких так гостро засуджувала Леся Українка, виявляється, був ... самостійник Микола Міхновський і його найближче оточення, можливо, з «Братства тарасівців». Таким чином, Міхновський несподівано опинився у фокусі дискусії між двома видатними українськими мислителями, класиками української літератури. Але Франко, здається, не став на бік Лесі та її київських однодумців. У статті «Не по конях, так хоч по оглоблях», надрукованій у відповідь на Лесину статтю, він писав з приводу тиражування його статті у Києві: «Чи подавали до моєї статті якісь уваги, перекрутили її? Нічогісінько! ... Докоряти мені за те, що хтось розширює мою статтю, наражаючись за се на небезпеку, докоряти для того тілько, що стаття не подобається одному кружкові, а подобається другому, се по-моєму більше політика нервів, ніж політика програмова»[112]. Пізніше, коли Іван Франко перевидавав матеріали дискусії, він повторив цю думку: група, «яку можна було би назвати радикально національною, що гуртувалася тоді біля адвоката Міхновського, признала потрібним передрукувати мою статтю у Києві гектографічним друком для пропаганди певно, що попереду усього моїх, а може, також і своїх ідей»[113].
Справді, Міхновському доводилося досить часто розповсюджувати публіцистичні (як і художні) твори Івана Франка, який висловлював йому за це вдячність. Але не викликає сумніву і те, що при цьому Міхновський діяв у відповідності з інтересами київських самостійників, до яких належав. У своїх дискусіях з наддніпрянськими соціалістами та прибічниками єдності з російськими революціонерами він шукав аргументів в Івана Франка, прагнув обіпертися (і у даному випадку обпирався) на його високий авторитет. Це і підштовхувало його до конфронтації з київською соціал-демократичною групою на чолі з Лесею Українкою, якою національно-радикальні ідеї Міхнов-ського тоді сприймалися як «ретроградні»[114]. Але у нас немає фактів, які б свідчили, що це ідейне протистояння супроводжувалося недружніми випадами на адресу Лесі Українки з боку Міхновського.
Мабуть, ніякої неприязні щодо Миколи не відчувала і видатна поетка. Як зазначалося вище, вони могли бути знайомими по роботі у студентських гуртках у Києві ще з першої половини 90-х років. Про цілком нормальні людські стосунки між ними свідчить, зокрема, поїздка Миколи Міхновсько-го у товаристві Івана Франка й Леся Кульчицького до Лесі Українки, яка у серпні 1901 р. лікувалася у санаторії у Карпатах. В пам’ять про цю зустріч залишилася поштова картка з автографами Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Міхновського та інших учасників зустрічі[115]. Як відомо, на той час Леся все ще залишалася у своїй групі «Українська Соціал-Демократія».
Та життя вносило корективи у світогляд Лесі Українки. Під впливом дружньої критики Івана Франка, а почасти і власного життєвого досвіду, Леся стала відходити від марксизму; про себе Іван Якович ще у 1898 р. написав, що він «ніколи не належав до вірних тої релігії». Розчарування у марксизмі привело і до Лесиного відходу від ідей федералізму. З початку ХХ ст. Леся Українка все більше зосереджувалася на Богом даному їй покликанні — поетичній творчості. Її блискуча поезія збагатилася цілком новими мотивами. У творі «В дому роботи, в країні неволі» (1906 р.), де відтворено будівництво грандіозного храму в Єгипті часів фараонів, раб-гебрей не може знайти спільну мову з рабом-єгиптянином, який у захваті від масштабів будівництва і мріє про ще більші і кращі піраміди, де б можна було ховати не царів, «а всіх, хто добрії діла робили». У іноземця-гебрея зовсім інше світосприймання: він органічно не сприймає ідею поліпшення, «демократизації імперії мертвих» і кидає єгиптянину, що «зруйнував би усі ті ваші храми й піраміди!.. Всіх мертвяків повикидав би геть!» Зрештою, раб-гебрей приходить до висновку: