«Може, й справді, — відповів Тарадієнко, — я ще вчора частину їх садовив на бульйон, але там те ж самісіньке: якісь хворі, без життя, без руху. Може, й справді вони кохаються на пісному. От ми їм зараз дамо бараболі!» І мій приятель почав готувати картопляну поживу. Упоравшись, він посадив спірілли і казав почекати до завтра. Тим часом голосно почав марити про будуччину. Він зважався об’їздити цілу Україну, роблячи по всіх більших містах відчит про своє велике відкриття з науковими демонстраціями. Звичайно, ці демонстрації не матимуть демонстративного характеру. Боронь Боже! Це тільки пошкодить і українській справі взагалі, і українській нації окремо, тим більше, що наука раз у раз єсть інтернаціональною. Тут навіть він хоче узятись до дипломатії: щоб зробити справу цілком легальною, він поперед усього подасться до Петербурга. Там він читатиме реферати про своє відкриття у петербурзькому Медичному товаристві, де президентом є особа з царської родини. Можливо, що коли велебно присвятить свою працю про spirillum президентові, то цей добуде для нього ордера. Це цілком можливо. Адже Кох дістав ордер від німецького імператора. Чим він гірший від Коха? Власне, ордер його не цікавить, але дуже важне єсть признання з боку російського уряду великих заслуг українських «щирих патріотів». Це буде зміна цілої політики російського правительства до нашої нації.
І, може, ця подія буде тією підвалиною, на якій збудується будуча доля України... Щаслива Україно! Щаслива, бо маєш таких синів.
Ми розійшлися упоєні надією на будуччину. Другого дня нам стало ясно, що й картопляна страва не до смаку спіріллам.
Тоді ми перейшли на інші страви. Нічого не помогло. Давали дуже ласу страву з усяких екстрактів — теж нічого не вдіяно. Спірілли були не веселі, худли і, здається, нездужали. Надвечір одна з спірілл зморщилась, скорчилась в клубок та й сконала. Се був натуральний кінець...
Холодна розпука огорнула нас при погляді на трупа сього так милого для нас створіння! Що, коли вони всі або поздихають, або порозривають себе? Адже тоді ми навіть не матимем доказів, що зробили відкриття, не зможемо навіть зробити препаратів, як хоче поет Самійленко. І що його на світі Божому робити? І чого вони такі хворі, такі марудні? А спірілли тільки й виявляли життя тоді, як кидались загризти одного з-поміж себе. Кидались жваво, бадьоро, і, здавалось, їх лютість зростала з поменшенням їх кількості. А кількість поменшалась значно, бо вони розривали на день по дві або й по три спірілли.
Прийшовши одного ранку до лабораторії, я вгледів мого приятеля блідо — го, схвильованого, із очевидними прикметами божевілля в очах. Вигляд його перелякав мене, і, передчуваючи щось страшне, я спитав: «Скажи! Сталось якесь нещастя?» З невимовною тугою в божевільно смутних очах хитнув він головою: «Так, нещастя! Велике, страшне, незмірне нещастя! Боже! Яке нещастя! Вони не плодяться... Не плодяться!» «Хто вони?!» — озвавсь я, зачудований. «Вони! Спірілли! — Але я... — в йому заблис божевільний огонь... — Я... Ти мусиш заховати тайну! Я... хочу сам бути їм батьком. Я хочу взяти потайний шлюб із одною молодою спіріллою. Я знайду засіб це зробити. Ха-ха-ха!» І його скажений регіт залунав по великій залі лабораторії.
Волосся устало на моїй голові. Перед мною була нова жертва науки. Я розумів, що заперечувати йому шкідливо, і тямив, що єдиний рятунок — се швидше знайти відповідну сферу, де б спірілли плодилися. Але в чому можуть плодитись спірілли? Та поки що треба рятувати приятеля. Тихо й ніжно став я вмовляти Тарадієнка і наводити його на думку, що ще не всі засоби випробувані, що ми ще не ужили ані метода Ehrlich’a, ані рецепти Gram’a. Звичайно, говорилось усе, що приносив язик. Для мене було важно виграти час, бо я був певний, що те хвилеве божевілля мого приятеля ніколи не вернеться, аби не навертати його думок на небезпечний шлях... Ледве вчув він ті імена, як вид йому став лагідніший, очі проясніли, чоло розгладилося і він вже звичайним голосом промовив: «Авжеж».
І ми вжили методи Gram’a, та вона пересвідчила нас тільки в тому, що спірілли підлягають впливу метиленової синьки, стають від неї сизими і наче трохи жвавішими. Але зрештою ми нічого не могли добитися, і я бачив, як смутнішало обличчя Тарадієнкове — ознака нового нападу хвороби.
Тоді я зважився на героїчний засіб.
«Слухай! — озвавсь я до Тарадієнка. — Я певен, що не помиляюсь. Слухай! Мені прийшла геніальна думка: коли вони не хочуть нічого ані скоромного, ані пісного, то даймо їм... варенухи. Коли вони мікроби патентованого українофільства, то мусять любити варенуху над усе!.. Хочеш, наваримо зараз!» Тарадієнко зрадів, наче дитина: «Наварім, наварім!» — підхопив він мою думку.