Така інтенсивна й багатопланова робота Міхновського залишала за ним і у другій половині 90-х рр. місце однієї з ключових фігур «Братства та-расівців». Його ім’я досить часто (чи не найчастіше, у порівнянні з іншими тарасівцями) згадується в історичних джерелах, зокрема одному з найбільш інформативно насичених — епістолярній спадщині Михайла Коцюбинського, пов’язаній з діяльністю «Братства»[128].
Невідомо точно, коли «Братство тарасівців» перестало існувати. Називаються різні дати, аж до 1902 р. Більшість авторів сходяться на тому, що після харківських арештів 1893 р. «Братство» вижило і навіть посилило свою діяльність. Проблеми стали проявлятися з середини 90-х років, коли «Братство тарасівців» опинилося у стані внутрішньої кризи, із якої так і не вийшло. Микола Міхновський із сумом сприймав цей процес. В одному з листів Михайла Коцюбинського за 1896 р. наводиться образна оцінка стану справ у товаристві, висловлена Миколою Міхновським: «Коли б мене спитано,.. в якім стані є наша власна справа, відповів би по щирості: будова потріскалась, крізь великі тріщини шурхає вітер, навіть деякі стовпи захитались, а шашіль, що без упину точить кожну найменшу балку, лякає, що незабаром впаде ціла будівля»[129]. Але без власної організації тарасівці не залишалися ще декілька років. Сергій Наумов схиляється до думки, що «Братство тарасівців» припинило свою діяльність лише у 1898 р.[130].
Однак у діяльності в «Братстві тарасівців» самого Міхновського до 1898 р. джерела ніякої кризи не фіксують. Правда, це лише наше припущення. Для остаточного висновку не вистачає конкретних фактів. Робота «Братства тарасівців» мала добре законспірований характер. За винятком харківського провалу 1893 р. їм удавалося уникати арештів. Та оборотною стороною цього явища стала майже повна відсутність документів про Миколу Міхнов-ського як члена «Братства тарасівців» у фондах жандармських управлінь. Зате у цих фондах збереглися матеріали про його участь в інших течіях і організаціях, які існували в Наддніпрянщині у другій половині 90-х років і які постійно попадали у поле зору поліції. За даними її агентів, одна з таких організацій — загальноукраїнське «таємне товариство» «Молода Україна» — існувало з весни 1896 р. з центром у Києві. Поліція нарахувала аж 458 членів «товариства», яке, згідно з її даними, мало свої відділення в 22 містах. Прилуцьке відділення називалося одним з найбільших, а Микола Міхновський і Володимир Шемет характеризувалися як зв’язкові і експедитори вантажів з забороненою літературою з закордону, тобто, з Галичини[131]. Знайомлячись з персональним складом того, що поліція називала товариством «Молода Україна», дослідники зі здивуванням виявили, що ніякої нової організації в цей час не виникло, а «таємне товариство» — це не що інше, як конгломерат старих українських громад, які, як і раніше, діяли у різних містах України. Так, перелічуючи, наприклад, імена членів київського відділення «Молодої України», поліція називає все тих же членів Старої громади[132]. У будь-якому випадку, немає жодного свідчення учасників українського руху (як членів громад, так і не пов’язаних з ними організаційно чи ідейно) про їхню участь у таємному товаристві, яке мало назву «Молода Україна».
Що ж стосується назви неіснуючої організації, то його «підказали» поліції самі українці. Українське національно-культурне піднесення, що відбувалося по обидва боки Збруча, наддніпрянський публіцист Трохим Зіньківський у 1896 р. охарактеризував поняттям «Молода Україна»[133]. Ця самоназва, підхоплена й розвинута у працях І. Франка, М. Шаповала (Сріблянського), О. Косач (Пчілки) та інших авторів, підкреслювала ідейно-політичну близькість української генерації 90-х років ХІХ ст. з національно-визвольними рухами Європи («Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Бельгія», «Молода Польща» тощо).
Хронологічно національно-культурний рух «Молода Україна» дослідники датують двома останніми десятиліттями ХІХ ст., хоча свою історичну назву він отримав лише у другій половині 90-х рр. Тамара Гундорова, аналізуючи явище «Молодої України», зазначає, що саме наприкінці ХІХ ст. «мо-лодоукраїнство» поширилося на усі важливі сфери суспільного життя — літературно-художню творчість, культуру і освіту, проникло у політику й оформилося як певна цілісність[134].
128
Наумов С. Вказ. праця // Український історичний журнал. — 1999.— № 5. — С. 40; № 6. — С. 62.
133
Зіньківський Т. Молода Україна, її становище і шлях. — У вид.: Писання Тр. Зіньківського: В 2 кн. — Львів, 1896. — Кн. 2. — С. 81-119.
134
Гундорова Т. Суспільно-політичний рух «Молодої України» і проблема модерної української нації // Сучасність. — 1992. — № 3. — С. 110.