Бачимо ж, що Російська держава, захопивши такий великий обшир, так багато розмаїтого люду скувала і сковує своєю державною ідеєю, що не може через свій абсолютизм ні сама поступати уся разом, а також і не дає змоги вільно поступати поодиноким народам, що сковані її кайданами, бо розмаїті народи у Російській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу. Кожен нарід може розвиватись і дійти до добробуту, до свідомості тільки лишаючися на рідному ґрунті, бо інакше тільки вибиватимуться поодинокі одиниці з його, а він увесь буде непорушний.
Таким робом безодня межи народом та інтелігенцією ставатиме щодалі більшою. Значить, тоді тільки поступ у Росії й можливим стане, як кожному народові надано буде вільно користуватися власною духовною силою, іти до освіти й добробуту. Тим-то ми яко інтелігенти загальноросійські працюватимемо в такому напрямку, щоб він сприяв розбити російські кайдани й визволити усі російські народи з-під гнітучого їх деспотизму й централізму.
Наука й життя вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і, як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу.
Національна праця існує скрізь, де єсть нація; але як дужий, нормальний чоловік користується з свого здоров’я, так і вільна нація користується з усіх своїх духовних сил. Де ж націю пригнічено, де їй заборонено користуватиси з своїх духовних сил і коли в неї не зовсім ще убито духа, то вона почина протестувати проти такого насильства над її живою істотою. З’являється національне питання й національні змагання. Нестеменнісінько так, як і кожна поодинока людина протестує, коли заслонюють їй сонця світло, коли не дають для неї широкої волі особи, коли силою нищать її живого духа.
Україна під гнетом; і після закону людської психології вона підіймає свій національний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і передусім дбаємо о те, щоб дати свому народові волю національну. Скоро Україна добуде сю волю, зміст національного прапору сам собою переміниться, бо людськість поступає і довічні ідеали чергуються.
Коли хто візьме на себе працю простежити вкраїнський національний рух по історичних документах українських, той побачить, що національне питання й національні змагання на Вкраїні з’являлися з того часу, як тільки Україну почали гнітити чужоземні вороги, а коли Богдан прилучив до Московщини український нарід «як вільний до вільного, як рівний до рівного», то нарід і сам Богдан зараз же зрозуміли, що се була помилка, бо «Москва не свій брат».
Зараз же знов випливають національні змагання, навіть повстання народні. Але з мечем і вогнем Україна нічого не вдіяла проти добре організованої сили. Нарід, втомившися, спинився, ніби заспокоївся. Але ж під сім ніби спокоєм тріпотить його народне серце в грудях могутніх, ллється по жилах його гаряча кров і обливає живе, наболіле серце його.
Перегодом, під час комісії Єкатерини II, найкращі поступові люди зрозуміли, що їх відірвано від народу московською псевдокультурою, яку силоміць почав заводити цар Петро, і спочули потребу єднання з народом для піднесення його духовних і моральних сил. З сього повстало і українофільство як «народничество». Національні змагання, значить, не загинули на Вкраїні, бо доки не вб’єм усієї живої істоти, доти не вб’єм і живої душі. Нарід під проводом поступових своїх дітей знов став до боротьби, змінивши тільки способ її: не вогнем і мечем добуває він тепера волю собі, а духом та розумом.
Українофільський рух починало багато, та не багато затрималося людей на високості ідеї. Багато залежало се від тих тяжких обставин, що серед їх довелося розвиватися нашому національному рухові. Український нарід хоч і мав у собі такі основи, що відразу міг поставити на певний цілком нормальний ґрунт ідею культурно-національного відродження України, але у починаючих не було такої сили, щоб перемогти сі обставини, щоб відразу статися вкраїнською інтелігенцією, щоб зараз же збудувати і літературу, і науку, і всі інші здобутки культурного життя, щоб фактами і своєю істотою довести існування українцїв яко окремої самостійної нації.
От якби разом з генієм і апостолом слова Тарасом з’явився у нас геній в політиці, то, певна річ, він би показав інший шлях і усі б пішли тим шляхом. Тоді б Україна, принаймні щодо своєї культури, зараз би не залежала від сьогочасних обставин. Але Кирило-Методіївське братство далеко не передбачало. Костомарів повів се братство справді на Україну, але не просто, не навпростець, а манівцями проз усю Московщину, і за ним сім далеким і непевним шляхом пішло багато народу.