Але, на відміну від європейських аналогів, «Молода Україна» не була оформлена організаційно і не висунула свого загальнонаціонального політичного лідера, здатного надати цьому руху чітких організаційних форм. Не мав цей рух і чіткої політичної програми, ясного бачення майбутнього України. Однак поліція, яка була обізнана з історією визвольних рухів народів Європи, з тривогою чекала появи українських феніїв і карбонаріїв, місцевих Джузеппе Г арібальді.
Але що ж, усе-таки, було насправді? Чому поліція на всіх рівнях декілька років підряд уперто характеризувала «Молоду Україну» саме як організацію («таємне товариство») з антиурядовими, сепаратистськими намірами, зокрема, прагненням добитися автономії України? А в одному аналітичному документі департаменту поліції МВС, адресованому генерал-губернатору київському, подільському і волинському, навіть зазначається, що «Молода Україна» поставила перед собою мету «відновлення політичної незалежності Малоросії шляхом відокремлення від Російської держави»[152].
Яке місце у цих процесах належало Миколі Міхновському?
У доносах інформатора Київського губернського жандармського управління, який декілька років досить детально інформував начальника КГЖУ генерала Новицького про діяльність Старої київської громади (в інтерпретації агента — «Молодої України»), постійно зустрічається прізвище Миколи Міхновського. Так, у документах за 1896 р. на підставі цих доносів жандармський чиновник робить висновок, що Микола Міхновський тісно зв’язаний з товариством «Молода Україна». Як активний член і зв’язковий цього товариства, у грудні 1897 р. він їздив до Львова, де, за свідченням поліції, установив «близькі відносини з галицькими представниками українофільської партії, ... закупив значну кількість заборонених видань малоросійською мовою, у тому числі твори Драгоманова та Франка, з якими повернувся до Росії»[153]. Інформація про «таємне товариство» систематично надсилалася у столицю, в особливий відділ департаменту поліції. У фонді особливого відділу за 1898 р. збереглася спеціальна довідка про присяжного повіреного з Києва Миколу Міхновського, який за завданням «Молодої України» відвідав Львів, зустрічався там з Михайлом Грушевським і привіз із Галичини заборонену в Росії літературу[154]. Можливо, йдеться про одну й ту ж поїздку, хоча у петербурзькому документі з’явилася конкретна особа, з якою мав зустріч Міхновський і про яку не згадувалося у київському — історик і політичний діяч Михайло Грушевський, що з 1894 р. працював у Львівському університеті.
Про зміст розмов Миколи Міхновського з Михайлом Грушевським у жандармських документах, як і у споминах М. С. Грушевського, датованих 1924 р., не говориться нічого. Але є підстави припустити, що теми могли бути найрізноманітнішими. На таку думку наштовхують два листи Миколи Міхновського до Михайла Грушевського від 6 березня і 10 вересня 1897 р., що зберігаються у фонді Грушевських у ЦДІА України (м. Київ). У першому листі йдеться про умови пересилання поштою друкованої продукції, а у другому Микола Міхновський просить Михайла Грушевського порекомендувати керівництву Львівського університету свого товариша-наддніпрянця на вакантну посаду завідувача однією з правничих кафедр[155]. Ці листи свідчать, що, принаймні у другій половині 90-х рр. Грушевський був досить доступним для спілкування з Міхновським і що стосунки між ними були досить тісні. Однак, при всьому цьому, можна з більшою чи меншою мірою впевненості стверджувати, що співбесідники не знаходили спільної мови у головному для Міхновського політичному питанні — про майбутній статус України. Після свого прибуття до Львова у 1894 р. Михайло Грушевський чинив опір виходу книжки галицького радикала Юліана Бачинського «Україна іггейеПа», який був прихильником незалежності України і проводив у цій книзі самостійницьку лінію[156]. Важко припустити, що після цього він порозумівся з Міхновським у цьому питанні. Грушевський тоді був переконаним федералістом і питання про самостійницьку перспективу України вважав абсурдним. Він навіть запропонував своєму учневі Мирону Кордубі написати для «Записок НТШ» рецензію на книжку Ю. Бачинського. Характерно, що учень висловив сумнів у необхідності друкування рецензії на цю книжку у виданні НТШ[157].
Важко погодитися також із тим, що у Львові Микола Міхновський зустрічався лише з Грушевським. Цілком можливо, що там він мав зустрічі і з іншими українськими діячами краю, адже у вищенаведеному тексті жандармського документа вказується на близькі відносини Міхновського не з однією особою, а з «галицькими представниками українофільської партії».
156
Грицак Я. Чи була школа Грушевського? // Михайло Грушевський і українська історична наука. Збірник матеріалів конференції. — Львів, 1999.