Мабуть, на підставі фактів про діяльність таких осіб, як Микола Міхнов-ський і Володимир Шемет поліція зробила висновок і про існування «таємного товариства», і про його самостійницький характер. Але, на наш погляд, матеріали про участь Миколи Міхновського у «Молодій Україні» слід розглядати не ізольовано, а у контексті його добре законспірованої діяльності у «Братстві тарасівців». До такої тактики щодо Старих громад тарасівці зверталися постійно. Про неї, зокрема, писав один із засновників «Братства тарасівців» Іван Липа: «І Громада не тільки не знала, а й не відчувала, що існує в ній якась організація, що все живить, про все міркує, що дає напрямок, почин, а разом усе те виходить ніби із самої Громади»[170]. У такій інтерпретації суперечності та запитання, пов’язані з розбіжностями в документах поліції й споминами учасників подій щодо діяльності Миколи Міхновського зникають, і все стає на свої місця.
Поки поліція полювала за фантомом «Молодої України», український рух зробив один цілком реальний крок до сходження на вищий щабель: була створена Всеукраїнська загальна організація — конфедеративне об’єднання громад і гуртків у межах усієї України. Ініціаторами об’єднання стали ветерани громадівського руху Олександр Кониський і Володимир Антонович, які у такий спосіб намагалися зберегти контроль над молоддю і відповісти на виклик часу, зокрема, на консолідацію російської соціалістичної опозиції, з одного боку, і на формування українських політичних партій у Галичині — з другого. Обидва вийшли зі складу Старої київської громади і поринули у вир організаторської роботи, об’їздивши майже всю Україну. Установчий з’їзд організації відбувся у вересні 1897 р. у Києві. Ініціаторами об’єднання були старогромадівці, хоча Стара київська громада бойкотувала з’їзд і до складу об’єднання увійшла лише у 1901 р.
Важливу роль у Всеукраїнській організації відігравала молодь. Зокрема, три члени «Братства тарасівців» — Є. Тимченко, М. Кононенко, О. Черняхів-ський — увійшли у Раду організації. М. Кононенко на той час виконував функції головного координатора «Братства», а Є. Тимченка називають його попередником. За свідченням Євгена Чикаленка, до складу організації кор — поративно увійшов гурток тарасівців, що складався з «молодших, виразно націоналістичних українців, розкиданих по всій Україні». Серед тарасівців, що стали членами Всеукраїнської організації, Чикаленко називає і Миколу Міхновського, який, як про це говорилося вище, контролював розповсюдження літератури, у тому числі нелегальної. Щодо власне «Братства тарасівців», то Чикаленко уточнює: «... гурток той скоро розсипався і перестав існувати»[171]. Мабуть, участь у створенні Всеукраїнської організації була останньою значною акцією Міхновського як члена «Братства тарасівців». Але до керівних органів організації він не попав. Причиною були його політичні погляди, з якими «генерали» громадівського руху не були згодні, а також міжособистісні конфлікти, що розгорілися у 1898 р. серед членів «Братства».
Поліція не завжди встигала за стрімкими змінами в українському національному русі, й частина її матеріалів, що характеризують діяльність Всеукраїнської організації, фігурують як довідки про «Молоду Україну». Зокрема, в матеріалах особливого відділу департаменту поліції, які датуються останніми роками ХІХ ст., зазначається, що Микола Міхновський, Володимир Шемет та Іван Стешенко одержали від керівників «Молодої України» частину членських внесків для поїздки в Галичину, де планувалася закупівля нелегальної літератури[172]. Для нас немає істотної відмінності у тому, з якою організацією, течією чи рухом пов’язувала поліція ту чи іншу акцію Миколи Міхновського. Важливий характер цих акцій — як правило, досить відповідальних і ризикованих, на які громадівці старшого покоління не наважувалися: нелегальна література й зв’язки з Галичиною належали до найважливіших факторів українського руху на Наддніпрянщині. В умовах політичної несвободи повноцінна нелегальна робота без використання закордонних можливостей майже неможлива. Ще у «Profession de foi молодих українців» ставилося завдання створення в Галичині бази для розгортання ефективної національної роботи в російських губерніях України: «Бажаючи поставити свою справу незалежно від російських обставин, ми осередок нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємося з Австрійської конституції»[173]. Микола Міхновський був серед тих, хто особливо активно працював над реалізацією цього завдання.