Але його діяльність у Всеукраїнській організації не обмежувалася нелегальними поїздками й роллю експедитора. До 1898 р. належить «Відозва з питання про заснування українського університету». Ця відозва, за версією поліції, є «справою галичан і “Молодої України”». Конкретизуючи цю версію, жандармські чиновники називали і конкретні імена. Зокрема, у їхніх документах є вказівки на те, що відозву підготували Борис Грінченко й Микола Міхновський. Що ж стосується галицьких діячів, то їхніх прізвищ поліція не наводила. Нам невідомо, чи ця відозва була акцією, спланованою керівництвом Всеукраїнської організації, чи вона стала результатом особистої ініціативи Міхновського і Грінченка. Автори відозви черговий раз висловили переконання української інтелігенції, що шлях відродження України полягає у поширенні в народі «національно-демократичної й національно-прогресивної освіти». Саме з цією метою пропонувалося організувати в Г аличині український університет: «Освіта могутня сила, сила моральна і політико-економічна»[174]. Ця відозва поширювалася у різних містах Наддніпрянщини і Західної України, у Москві і Петербурзі.
Проект створення українського університету належить до значних акцій свого часу, пов’язаних з діяльністю Миколи Міхновського. Причому ця акція не обмежувалася самим зверненням. Були конкретні акції з підготовки заснування цього університету, у яких активну участь брали не лише Микола Міхновський і Борис Грінченко, а й інші члени Всеукраїнської організації. Про це, зокрема, свідчить вищезгаданий лист Миколи Міхновського до Михайла Грушевського від 10 вересня 1897 р. У цьому листі Міхнов-ський, серед іншого, просив професора повідомити про умови зайняття вакантних посад чотирьох правничих кафедр Львівського університету і проінформував його, що постільки «в нас тепер саме розробляється проект заснування цілого університету у Львові і вишукання средств для нього, то Вам буде ясно, через що ми хочемо знати про сі 4 кафедри як найподріб-но...»[175]. І хоча план організації в Галичині українського університету не був реалізований, наміри ініціаторів набули великого розголосу і сприяли активізації українського руху по обидва береги Збруча.
Однак самого Міхновського, котрий мав багатий досвід роботи у такій відносно структурованій організації, якою було «Братство тарасівців», не могла задовольнити переважно просвітницька орієнтація діяльності Всеукраїнської організації, навіть якщо вона і включала плани таких масштабів, як створення українського університету. Микола Міхновський був добре знайомий з розвитком політичних подій у Галичині, досвідом роботи галицьких політиків і з висоти власного досвіду не міг не критикувати Всеукраїнську організацію. Її справді було за що критикувати. Цей запізнілий витвір наддніпрянських громадівців був далекий від уявлень про європейську партію. Його члени не були об’єднані спільністю політичних поглядів, не мали чітких обов’язків, рішення керівної Ради носили дорадчий характер, громади існували відособлено одна від одної, а молодь продовжувала шукати власні шляхи.
Симпатії Міхновського залишалися на боці студентського середовища, в якому відбувалися процеси політизації й пошуку європейських форм боротьби за національні права власного народу. У 1898 і 1899 рр. відбулися загальноукраїнські (з участю представників Наддніпрянщини і Західної України) студентські з’їзди, на яких активно обговорювалася можливість утворення політичної партії у підросійській Україні[176]. Усі документи з’їздів були складені на основі «Profession de foi молодих українців». У проведенні з’їздів активна роль належала членам студентських громад Дмитрові Антоновичу, Михайлові Русову, Володимирові Доманицькому та ін., яких Микола Міхновський добре знав[177]. Не виключено, що справа студентських з’їздів була пов’язана, крім усього іншого, із ініціативою «Братства тарасівців», у тому числі й Миколи Міхновського.
Але на час другого студентського з’їзду Міхновського вже не було у Києві. На початку 1899 р. у житті Миколи Міхновського почався новий етап. У січні (а за іншими даними — у лютому) він залишив Київ і надовго переселився до Харкова. Побутує версія, що це сталося внаслідок любовного роману 25-літнього Міхновського з дружиною власника адвокатської контори Фурмана, у якій він працював. Ця подія залишилася у пам’яті сучасників, хоча час стер усі подробиці. Олександр Лотоцький описав її з 34-річної дистанції досить скупо: «Через романічну історію (одбив жінку у свого патро-на-адвоката) М. І. Міхновський мусив залишити Київ та перенісся на життя до Харкова»[178]. У подібній редакції ця версія повторювалася іншими авторами. Зокрема, Г анна Берло, яка пам’ятала Миколу Міхновського ще по участі у роботі Старої київської громади і трохи детальніше знала цю історію, у своїх споминах, опублікованих 1928 р., писала: «М. Міхновський завів роман із жінкою свого патрона, підмовив її покинути чоловіка і повіз її до своїх батьків на село. Після багатства й розкоші довелося їй попасти у бідне сільське оточення». До такої різкої зміни міська панночка виявилася не готовою. У відносинах молодих людей почалася криза, яка, за версією Г Берло, була спричинена також «нестриманістю» Миколи, якого вона характеризувала як людину «грубу і невиховану»[179].
176
Касьянов Г. Український соціалізм: люди, партії, ідеї (Початок ХХ століття) // Політологічні читання. — 1992. — № 2. — С. 104-105.
179
Берло Г Мої знайомства з деякими українськими діячами // Самостійна Україна. — 1950. — Ч. 11 (107). — С. 95.