Особиста життєва драма, неприємності на роботі, громадська ізоляція після багатьох років бурхливої діяльності викликали у Миколи Міхновсько-го глибоку внутрішню кризу. Цей його стан добре ілюструють листи Миколи до Бориса Грінченка, якого він глибоко поважав і кому безмежно довіряв. «Доля трохи собі покепкувала з мене: вона дала мені пити з келиха життя, і коли я зробив перший ковток, вона відхилила келих і . я зробився нещасливим: не можу собі знайти нігде місця і блукаю, наче несамовитий»[184], — писав Міхновський у одному з цих листів. Він змушений був кинути службу і на деякий час поїхав у рідну Турівку. У іншому листі Грінченку, написаному з села, Міхновський писав: «... Нещастє, заздрісне нещастє задавило мою долю, моє щастя, що цвіло пишним, як здавалось, цвітом. І було то несподівано, може, через те тим більш уразливо, тим більш гірко! Був я, як той молодий дубок, що не знав бурь, ніколи не схилявся, ні перед ким не корився. І був соняшний день — пишний. Літній, чарівний, і купав своє верховіття дубок у соняшнім сяйві, з молодечим запалом віддаючись тому розкішному листю, що бризкало аж із неба й землі, із воздуху й сонця. Потім відразу налетів вітер, земний, рвачкий, гряд страшний . пошарпало листя й зірвало вершечок.
Вже смерть, чи буде життя?
Хто відповість?»[185].
Немає підстав не вірити у відвертість Миколи Міхновського і його щирість. У цих словах віддзеркалювався відчай, масштаби якого йому здавалися безмежними. Можливо, це була «зарубка» на серці на все життя. У подальшому спроби Міхновського створити сім’ю не мали успіху. До кінця свого життя він залишався одиноким.
Ця історія, особливо плітки, якими вона обростала, не додала авторитету молодому юристові, поставила під сумнів його ділову й громадянську репутацію. Але чи було це єдиною причиною його виїзду з Києва? На наш погляд, причини переїзду Міхновського до Харкова потребують істотного уточнення. В усякому разі, наприкінці 1898 р., у розпал скандалу, він ще не визначився: «.. .Я ще вагаюся, чи зоставатися у Києві, чи ні?»[186]. Не розвиваючи далі тему особистого життя Миколи Міхновського у Києві, зазначимо, що він мав і інші, досить вагомі, підстави для зміни місця свого постійного проживання.
У другій половині 90-х рр. Київ став поступово втрачати роль ініціативного центру українського національного руху. Це було тимчасове явище, викликане конкретними особливостями останнього десятиліття ХІХ ст. У Києві зосередилися найавторитетніші українофіли старшого покоління, у тому числі П. Житецький, В. Антонович, О. Кониський, В. П. Науменко, М. П. Старицький. Свого часу вони внесли значний вклад у розвиток національного руху, але наприкінці ХІХ ст. їхні погляди перетворилися в історичний анахронізм. Однак вони уперто стояли на своєму, всіляко стримуючи прагнення молоді до активної політичної діяльності, орієнтуючи її виключно на культурництво. Наприклад, О. Кониський дуже різко виступав проти Драгоманова, Франка, проти галицької радикальної партії, вважаючи, що вона вносить розбрат у ряди українців. Узагалі, він був надто різкий у висловлюваннях і тому не попав навіть до керівного ядра Всеукраїнської організації, до створення якої приклав багато зусиль. Мабуть, не був випадковим і його гострий конфлікт із Міхновським, який на початку 90-х рр. (Міхновський тоді перебував у молодіжному оточенні Кониського), а також з іншими тара-сівцями.
Такої самої думки щодо об’єднання українців у політичні партії, зазначає Є.Чикаленко, «держався П. Житецький та й багато старших українців»[187]. Сам Чикаленко дуже співчував Русько-українській радикальній партії і, як він пише у «Спогадах», «намірам нашої молоді заснувати українську революційну партію». Але його опонент П. Житецький не згоджувався «і до самої смерті був тої думки, що український рух, чи як він казав — «українофільський», повинен бути тільки культурний»[188]. По суті, це було значно більше, ніж конфлікт молодшого й старшого поколінь. Це було зіткнення двох типів етнокультурної ідентичності. П. Житецький обстоював ще досить поширену серед української інтелігенції того часу ідею вищої «руської» єдності, яка, як про це писав у некролозі, присвяченому пам’яті П. Жи-тецького, М. Грушевський, начебто об’єднує «свобідний і незв’язаний розвій обох народностей — великоруської й малоруської». Разом із Житецьким, за оцінкою М. Грушевського, цю ідею «поділяло тоді і пізніше багато визначних діячів українського відродження в Росії»[189].
Конфлікти в українському русі Наддніпрянщини посилювалися особистими амбіціями окремих лідерів, їх взаємною неприязню, яка накопичувалася роками. Ці почуття виплескувалися на сторінки преси, особливо галицької й буковинської, де наддніпрянці досить часто друкувалися під псевдонімами. Микола Міхновський був у курсі цих конфліктів і прагнув, по можливості, обстоювати позиції рішучіших і послідовніших представників національного руху, використовуючи свої зв’язки в західноукраїнських газетах і журналах. Про це, зокрема, свідчать його листи до Бориса Грінченка, в одному з яких він проінформував свого адресата: «Вам, яко жертві ненависті до нашої критики, посилаю отсі дві вибірки з “Буковини” але прохаю, по перечитанню повернути їх мені обов’язково. Потім нікому не казати, що се я прислав Вам, бо там лютують, не знаючи, хто написав ті “Замітки”. Коли б Ви в оборону прав критики уважали потрібним написати дещо, чи не були б Ви такі ласкаві друкувати теж під якимсь новим псевдонімом? Але не під старим. В усякім разі, се дуже цікава нагода, щоб її пропускати. Дехто вже пише!»[190]. В іншому листі, датованому 1 липня 1897 р., Міхновський пробує захистити Б. Грінченка від нападок О. Кониського, який назвав письменника (за псевдонімом) «ненависним Чернігівцем»[191].