Усе це створило в середовищі київських українців наприкінці ХІХ ст. досить високий рівень конфліктності, складну морально-психологічну атмосферу, про яку Микола Міхновський у листі до Бориса Грінченка писав: «Ах! Коли б ви знали, яка тут брудота у сім чудовім граді Київі. Інтриги, плітки, злість і ненависть панують серед нашого суспільства. І то мають бути патріо-ти»[192]. Мабуть, у цьому висловлюванні Міхновського багато особистого й суб’ єктивного, викликаного пережитою драмою. Але коли навіть припустити, що він занадто «згустив фарби», все одно не буде помилкою стверджувати, що столиця України на рубежі ХІХ-ХХ ст. була недостатньо підходящим місцем для об’єднання молоді у політичну партію. Наважитися на таке об’єднання у Києві — означало кинути прямий і навіть зухвалий виклик усьому старшому поколінню українофілів — своїм недавнім учителям і наставникам. Це мав бути не лише політичний, але і моральний вибір, і до нього були готові далеко не всі. Тому зовсім не випадково найвизначніша ініціатива української студентської молоді 90-х років ХІХ ст. — «Братство тарасівців» — була започаткована поза Києвом. У столиці подібні молодіжні почини у 90-ті роки були неможливі. У цьому контексті можна зробити припущення, що однією з найважливіших причин кризи «Братства тарасівців» став тиск на нього старогромадівських авторитетів. Адже історики так і не дали ніякого іншого пояснення цієї кризи. Певно, саме стримуючий вплив київських українофілів унеможливив трансформацію київської філії «Братства тара-сівців», яка після розгрому харківської стала центральною, в організацію партійного типу. Може, нарешті, не випадково закінчення діяльності «Братства тарасівців» датують саме 1898 р., коли після описаного вище скандалу вплив Миколи Міхновського на його діяльність значно зменшився?
Як відомо, формування першої на Наддніпрянщині політичної партії відбулося у Харкові, й пов’язане воно з діяльністю групи молодих студентів, зокрема, Дмитра Антоновича, керівника харківської студентської громади. Так ось, важко собі уявити, щоб молодий студент Дмитро Антонович, навчаючись у Києві і перебуваючи під постійною батьківською опікою Володимира Боніфатійовича, став тут організатором великої студентської громади з радикальним спрямуванням. Усе змінилося, коли у 1897 р. Дмитро Антонович перевівся на навчання з Київського університету до Харківського. Тут руки у нього були розв’ язані. У місті ще пам’ ятали про діяльність «Братства тарасівців», тут доживав хворий на сухоти інженер Микола Яценко — співавтор (а може, й автор) уже знаменитого тоді «Profession йе foi молодих українців». З ним охоче спілкувалися патріотично налаштовані студенти місцевих вузів[193]. По руках ходили сотні заборонених книг, привезених свого часу з Галичини харківськими тарасівцями. Саме у Харкові Дмитро Антонович заснував українську студентську громаду, яка наприкінці 1898 р. налічувала понад 100 членів і була напередодні приїзду до Харкова Миколи Міхнов-ського справді найбільшою в Україні. Серед членів харківського студентського об’єднання були і сини старогромадівців Дмитра Познанського та Олександра Русова. Громада стояла на платформі «Братства тарасівців» і передбачала «конституційний устрій держави, із якою федеративно поєднається Україна»[194].