1893 рік — як священик-емерит дістав від єпархії 160 рублів пенсії.
1894-1899 рр. — в газеті «ПЕВ» за 1 та 10 вересня 1899 р. надруковано статтю о. Григорія Прихожого «Село Ивановка и его храмы». Іванівка — це село на півдні Хорольського повіту, засноване запорожцем Іваном Піковцем, який тут і церкву поставив на честь Івана Многостраждального. З плином часу село перейшло до Остроградських, тоді до графів Безбородьків, через продаж до Туманських, а від них (по заповітові) до Леоніда Олександровича Милорадовича (1841-1908), що був київським віце-губернатором (1878), подільським губернатором (1879-1882), почесним мировим суддею Київської та Вінницької судових округ та власником понад 21000 десятин землі на Чернігівщині, Полтавщині та Поділлі. Крім Іванівської та Троїцької церков у цім селі, 1894 р. згаданий Милорадович побудував у своїй садибі власну домову церкву на честь Покрови. Ця домова церква була доволі багата, майже всі прикраси в ній були срібні, деякі напрестольні хрести прикрашені самоцвітами, ікони високої мистецької вартості. Автор статті пише: «Більше як чотири роки в цій церкві правив відставний священик, шановний дід Іван Міхновський, який має 78 років від роду». Ця дата дозволяє точніше встановити рік народження батька ідеолога. Цікаво те, що будучи ще 1862 р. членом російського консульства у Штуттґарті, згаданий Леонід Милорадович перебував під секретним наглядом жандармерії за його «українофільські симпатії». Можливо, цей спільний знаменник пояснює, чому старий о. Іван Міхновський служив у домовій церкві Милорадовича.
1903 рік, 2 березня — старий о. І. Міхновський в церкві Всіх Святих в Турівці перехрещує на православний обряд «австрійського підданого із міста Львова Каспера Жуковського і його дружину Антоніну».
1904 рік — газета «ПЕВ» за 1 червня повідомляла, що «4-го травня 1904 р. помер відставний священик-пенсіонер церкви Всіх Святих, села Турівки, Прилуцького повіту, Іван Міхновський». Прожив він приблизно 83 роки.
1908 рік. Вже post mortem газета «Полтавские губернские ведомости» в листопаді 1908 р. офіційно повідомляла, що «29 листопада 1908 р. на публічному торгу в Прилуцькім повіті, в селі Турівці, при Іллінському хуторі буде продаватись 15 десятин орної землі, яка належить покійному священикові Іванові Івановичу Міхновському, за його борг дворянинові Кривуші в сумі 2500 рублів. Цю позичку було зроблено 12 липня 1903 року». Сергій Шемет у своїй посмертній згадці про Миколу Міхновського пише, що батько ідеолога мав 17 десятин землі [20]. З цього виходить, що о. І. Міхновський мав 15 десятин на полі та 2 десятини біля своєї хати. Зрозуміло, що священик не міг сам зорати 15 десятин землі, він її рентував, за що й оплачував науку своїх синів Миколи та Гаврила в Київському університеті. Ціль позички в 1903 р. нам невідома, і невідомо, чи родина Міхновських відкупила ту землю, заплативши борг. Одначе, згідно з С. Шеметом, Микола Міхновський мав у Турівці свій «батьківський поріг» ще й у 1917-1918 рр., де й перебував у час першої російсько-комуністичної навали на Лівобережжя.
Переяславський повіт
Село Козинці. Павло Міхновський був тут парохом принаймні від 1888 р. до 1905 р.
Містечко Березань. Володимир Міхновський служить тут парохом Михайлівської церкви в роках 1907-1913. На власне прохання в 1914 р. переведений до Преображенської церкви міста Переяслава. Від 1915 р. — член управи Переяславської духовної школи. Він закінчив Київську семінарію в 1906 р., після того був парохом у селі Калинівці Роменського повіту. Впродовж 19061907 рр. збирав на Роменщині церковну старовину (начиння, книги, ікони, одежу), яку передав до новоствореного Полтавського єпархіального музею. Для історичного задокументування тут треба згадати, що наприкінці 1907 р. згаданий церковний музей мав вже понад 800 одиниць експонатів, а Полтавський краєзнавчий музей мав у тому часі понад 1300 одиниць.
Село Дівички. Леонід Міхновський (близький родич майбутнього архієпископа Юрія та однокласник Симона Петлюри в семінарії) служить тут парохом в роках 1906-1914. На власне прохання 1914 р. переведений на місце Юрія в село Бубновська Слобідка Золотоніського повіту, а Юрій перейшов в село Прохорівку.
Ретроспективний аналіз знайдених нами даних вказує, що вже наприкінці XIX століття деякі родини Міхновських виявляють незамаскований український патріотизм. Це особливо стосується гілки роду ідеолога Миколи Міхновського, гілки архієпископа Юрія Міхновського та тих, що належали до Української громади при Полтавській семінарії. У своїх спогадах Ю. Кол-лард поіменно перелічує 15 членів цієї громади, себто лише тих, що були йому особливо знайомі в роках 1896-1898 [8]. Серед членів громади, крім Симона Петлюри, Коллард згадує теж «братів О. і В. Міхновських». І дійсно, коли глянемо на щорічні списки семінаристів у згаданих роках, там бачимо Олександра Міхновського, який в шкільному 1895/96 р. вже ходив у 4-ий клас, разом з Федором Петлюрою, старшим братом Симона. В цей же шкільний рік брат Олександра, Володимир Міхновський ходить у 1-ий клас семінарії, разом з Леонідом Міхновським та Симоном Петлюрою. В цьому шкільному році Олександр Міхновський та Федір Петлюра «зрізалися» на іспитах зі Святого Письма і залишилися на другий рік, а Симон Петлюра «зрізався» на грецькій мові. До речі, це був єдиний академічний неуспіх за всі семінарські роки Симона. Восени 1896 р. до семінарії прийшов Веніамін Міхновський, який, правдоподібно, теж увійшов у громаду, як і його далекі родичі Міхновські.