Микола Міхновський студіював тоді право в Київськім університеті. Він знався зо всіма «старшими» і «молодими» тогочасними представниками українського руху в Києві. В ті часи старі громадяни мали на молодь вплив і багатьох повернули на шлях чисто культурної, аполітичної праці. Цією культурною працею на початку займався й Міхновський. Це було для нього закінченням національного усвідомлення і завершенням загальної освіти. Він ко-ристався при цім поміччю і порадами особливо Олександра Кониського, що тоді багато сил і часу уділяв виховуванню молоді. Швидко, одначе, Міхновський переріс свого наставника. Він хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною і од наукових студій перейти до реальної політичної акції. Він шукає нових шляхів, хоче українську політичну думку звільнити від чужих впливів і намагається самостійно знайти розв’язання українського проблему. Він обурюється вічним українським мавпуванням московських взірців, хоче найти рішення чергових завдань українського національного руху на підставі оцінки потреб і обставин самої України і силами самих українців. Він хоче обняти цілий український проблем, додумати його до кінця, піднятися до найвищого пункту національної свідомості. І він мав смілість, одинокий тоді, до того найвищого пункту піднятися, кінцеву мету — «Самостійну Україну» — побачити і про неї тодішньому українському свідомому громадянству сказати.
За ним пішла і його підтримала невелика групка молоді, найближчих його товаришів, що в «Братство тарасівців» була зорганізувалася. Їх було чоловік 6. Я знав чотирьох з них. Це була зав’язь українського самостійництва. Провідником був Микола Міхновський. Їх світогляд був такий. Своя самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурницької праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної. Треба готуватися до оружної боротьби. Ціль наша — визволення цілої нації з московської неволі, сотворення Самостійної Української Держави. Наші методи і засоби боротьби повинні відповідати поставленій цілі. Методи і засоби революційних російських партій для нас, українців, — непридатні. Наші умови і наші цілі інші. Вже тепер, в перших фазах боротьби, ми — українці — не можемо йти разом з московськими революціонерами, бо московські революціонери, не менше ніж московські оборонці існуючого режиму, хотять нашого національного поневолення, хо-тять українські інтереси підпорядкувати інтересам московським. Україна для українців. Отже, всякий, хто хоче її визискувати, є наш ворог. Українська нація тільки тоді стане вільною, коли ми — українська інтелігенція — звільнимо насамперед свою думку з-під впливу чужинців — експлуататорів нашої нації. Тоді ми зможемо знайти вірні шляхи і способи для визволення своєї нації. Наше покоління мусить сотворити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для сотворення своєї держави. Отже, ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми. Хай ця висока московська культура не приваблює і не дурить нас. Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму.
Такі думки роїлись тоді в головах «тарасівців». Проти них було все: і старе — культурницьке, і молоде — соціалістичне українство.
Справа «тарасівців» здавалася зовсім безнадійною.
Опріч як на свої сили, ні на кого і ні на що було рахувати. А своїх сил всього кілька чоловік. І все-таки Микола Міхновський «дерзнув», зважився. Спираючись на невелику групку «тарасівців», він кинувся зо всією силою свого темпераменту в боротьбу за поширення своєї віри, проти всіх і проти всього, що було проти неї. Перше всього він проголосив війну «старим» — «українофілам», — що були тільки за культурну працю, що ні про яку національну революцію не хотіли думати і виступали проти діяльності революційної, яка, мовляв, накличе урядові репресії на всякий прояв українського національного руху, в тім числі і на чисто культурну працю лояльних елементів. Його різкі виступи декого налякали і багатьох образили. Він був різкий в дебатах і в писанні. Його різких статей в галицькій пресі «старі» ніколи йому не вибачили. Ще різче нападав він на молодь за її захоплення московськими соціалістичними ідеологіями. Виступи маленького гуртка «тара-сівців» на велелюдних сходинах різноплеменного київського студентства робили враження якогось донкіхотства. Це були виступи людей якогось іншого світогляду, зовсім тоді не модного і масою студентства не визнаного. Загальновизнані були ідеї всесвітнього соціалізму і всеросійської революції, які мали автоматично визволити і Україну. А тут раптом якийсь нечуваний сепаратизм, чудернацьке якесь «самостійництво», — і ще більше чудне недовір’я до загальноросійської революції і всесвітнього соціалізму! Багатьом здавалося це все просто «желанием пооригинальничать». Хіба можна про такі речі «серйозно говорити»? Словом, випростати українську інтелігентську думку з-під впливу інтернаціональних ілюзій було ділом не легким, настільки не легким, що навіть страшна катастрофа наших днів далеко не всіх ще з-під цих старих ілюзій випростала.