Захоплений величавим образом самостійної України, розігрітий і воодушевлений фактом заснування першої активної української організації, автор починає далі надмірно ідеалізувати тих, хто, як йому тоді здавалося, має дати нації провід і кого він називав «цвітом нації», «третьою генерацією інтелігенції». «Наша нація у своєму історичному житті часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестеч-ки і Полтава».
Надії ідеаліста-самостійника на цю третю генерацію української інтелігенції, як ми всі вже тепер знаємо, не справдилися; видко, це не цвіт нації був, а пустоцвіт. Революційна українська партія в своїй більшості не пішла за Міхновським. Вона була спровокована і розложена соціалістичними впливами російськими, які, оперуючи гаслами всесвітнього пролетарського об’єднання і соціальної перебудови цілого світу, відтягнули увагу кількох українських поколінь від питань національно-державних і цим способом підготовили банкротство українських державних змагань на початку великої революції. Розходження «РУП» з Міхновським було настільки велике, що й тепер ще деякі старі «ерупісти» твердять, ніби Міхновський до «РУП» ніколи не належав. Хай буде так, хоч в умовах повної конспірації факт приналежності до організації документально доведений чи спростований не може бути. Але факт остається фактом, що «РУП» почала організовуватись во ім’я гасла «Самостійної України», проголошеного під впливом власне Міх-новського, і що в цей принаймні підготовчий її період всі ми — тодішні самостійники разом з Міхновським — вважали себе «ерупістами». Правда, цей період єднання всіх, можна сказати, молодих сил України під своїм державним гаслом продовжувався дуже недовго і сліду по собі залишив він хіба тільки одну цю промову-брошуру. Про дальший розвиток ідеології «ерупе» бувший ерупіст Ол. Скоропис-Йолтуховський каже в передмові до другого видання «Самостійної України» (Видання Союзу Визволення України. — Вецляр, 1917 р.) так: «РУП, почавши свою видавничу діяльність оцією брошурою “Самостійна Україна”, в усіх своїх дальших численних виданнях ні одним словом не згадує про своє основне гасло... Ціле видавництво РУП носить пізніше вже цілком соціал-демократичний характер». Коли нагадаємо собі, що й старе, так зване «українофільське», громадянство зустріло гасло «Самостійної України» як щось фантастичне, ефемерне, майже божевільне, то стане ясним, наскільки самотніми залишалися на Україні Міхновський з невеликим гуртком своїх однодумців.
Одворот Революційної української партії од національно-державної ідеології і засвоєння нею інтернаціонального соціалістичного світогляду були для Міхновського більше ніж тяжким моральним ударом. Це була повна катастрофа, бо він побачив, що це молоде покоління для українського державного діла пропало. Він побачив, що сили, придатні для національної революції на Україні, всі пішли на службу соціалістичному Інтернаціоналові в його всеросійській національній формі. А в те, щоб загальноросійська соціалістична революція визволила Україну, він ніколи повірити не міг. Я думаю, що ця катастрофа повернула ціле життя Міхновського в інший бік, з шляху активного революціонера-самостійника на шлях полулегальної, по-луреволюційної національно-громадської діяльності. Думаю я так тому, що спостерігав не раз, як він, не жаліючи себе, кидався з головою в активну боротьбу кожний раз, як тільки обставини давали надію на розвій подій в бажаному напрямкові. Так було під час першого революційного вибуху в 1905 році, так було і на початку останньої революції в 1917 році. Хто знає, які форми прийняла б його діяльність, якби Революційна українська партія пішла за ним.
Але обставини склалися інакше. Міхновський з невеликим гуртком однодумців і з своїми національно-державними планами залишився поза Революційною українською партією, тобто поза головною масою активного молодого українства. Одначе він не складав зброї. Разом з Олександром Макаренком він засновує нову організацію — «Українську народну партію». Головний пункт програми: Самостійна Українська Національна Держава. Але позаяк це є нова спроба залучити в свої ряди ці самі українські інтелігентські елементи, то тепер робляться деякі уступки так популярному серед цієї інтелігенції соціалізмові. Ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалими спробами захопити українською національно-самостійницькою ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути. Ця соціалістична демагогія виявилась і в першому числі журналу «Самостійна Україна», що напередодні революції 1905 р. було видане у Львові моїм покійним братом Миколою (псевдонім Михайленко). Текст на три чверті був написаний Міхновським, причім були намальовані там такі соціалістичні проекти перебудови світу, до яких бувші «ерупісти», тоді вже «есдеки», і до самої останньої революції ще не додумались. Але ці найрадикальніші соціалістичні реформи — це була, так би мовити, тільки окладинка, а весь зміст був в націоналізмі і самостійництві. Треба зазначити, що сам Міхнов-ський такою демагогією грішив тільки в часи глибокої громадської летаргії, коли всякі надії на політичні переміни в’яли і засихали. Ця демагогія бувала у нього ознакою повного одчаю душі. Коли ж громадська летаргія минала, починався рух, розцвітали надії, з’ являлася можливість реальної праці, тоді кінчалось й всяке загравання з соціалізмом.