Основну свою націоналістично-самостійницьку тенденцію Міхновський ще з більшим завзяттям проводить і через «УНП». Яскравим виразником цієї тенденції були «Десять заповідів», написаних Міхновським і виданих у Львові «Українською народньою партією» десь біля 1903 р.
Коли вибухла перша російська революція, Міхновський з братом моїм Миколою рішають перенести свою видавничу діяльність з закордону на саму Україну. В падолисті 1905 р. починає виходити в Лубнях на Полтавщині перший на наддніпрянській Україні українською мовою писаний часопис «Хлібороб» при діяльній співпраці Міхновського. Тут уже ні про які загравання з соціалізмом мови нема. Часопис не кличе до поглиблювання революції, до анархії. Він хоче організувати українські сили, закріпити за українською нацією здобуті позиції. З сторінок цього першого українського часопису Наддніпрянщини віє духом політичної весни, свіжістю пробудженого в масах національного почуття, бажанням скерувати розбурхану стихію в русло творчої діяльності, утримати її од руйнування. За п’ятим числом видання «Хлібороба» в Лубнях прийшлось припинити. Міхновський і мій брат Микола за поміччю українського патріота Володимира Хрєнникова переносять видання до Катеринослава. Там, під офіціальною відповідальністю професора Еварницького, починає виходити «Запоріжжя», припинене губернатором на першому ж числі. Тоді робиться спроба почати видавати щоденний часопис в Харкові під редагуванням Міхновського. Це був уже березень 1906 р. Надрукувавши одне пробне число, рішили, одначе, од видання одмовитись через фінансові труднощі. Пізніше Міхновський при фінансовій допомозі покійного Михайла Біленького довший час видавав в Харкові тижневик «Сніп».
В квітні того ж року Міхновський бере діяльну участь в виборах до першої російської Державної думи, і, головним чином завдяки його впливові на селян-виборців в Полтаві, удається провести від Полтавщини національно настроєних депутатів, які потім в Державній думі були ядром української посольської фракції.
Наслідком революції і погромів 1905 року було велике число судових розправ. Міхновський виступає оборонцем в ряді голосних процесів, особливо в таких, в котрих уряд, порушуючи основи права і справедливості, користувався судом як знаряддям помсти. Це була одна з великих хиб російського уряду — надуживати совість суддів і зловживати залежністю судових установ од уряду. Це, так само як і використовування церкви в поліційних цілях, руйнувало авторитет і суда, і церкви, виховувало в народі неповагу до того і другого і в значній мірі було причиною передреволюційного упадку авторитету державності в масах. Міхновський був гарячим оборонцем принципів права і незалежності судів. Він любив особливо брати участь в політичних процесах селян і цим придбав собі велику серед них прихильність. В цих процесах Міхновський завжди підкреслював українські національні моменти, як тільки обставини давали до того привід. Допити свідків на суді вів він звичайно тією мовою, якою балакав свідок, тобто здебільшого українською.
Характерним для Міхновського було, що він робив те, що вважав добрим, хоч би громадська опінія вважала це поганим. Так, наприклад, після 1905 р. було багато судових процесів проти тих, що громили жидів. Серед російської адвокатури вважалось невідповідним гідності адвоката виступати на суді оборонцем жидівських погромщиків, і навпаки, кожен, особливо ліберальний, адвокат вважав за честь виступати оборонцем всіх інших по-громщиків, а найбільше тих, що громили панські маєтки. Міхновський не був сам дідичем, він мав всього батьківської землі 17 десятин, але він обурювався такими тенденціями адвокатури. Всупереч цим тенденціям, які підтримувала вся преса, Міхновський радо йшов боронити також тих, що громили жидівські крамниці, як і тих, що громили панські маєтки, доводячи на суді, що ті і другі однаково суть жертви темноти і лихого виховування народних мас. Він не боявся освітлювати на процесі випадки, коли жадність до наживи і аморальні вчинки жидівських крамарів давали привід до особливої до них зненависті нежидівського населення. Це обурювало адвокатів-жидів і кадетствуючих, бо вони мали тенденцію представляти жидівські погроми як виключно наслідок злосливої агітації уряду. Це дало теж привід обвинувачувати Міхновського в юдофобстві, але це обвинувачування було цілком несправедливе. Він не проповідував зненависті ні до кого, він тільки хотів, щоби всі негативні сторони українського життя були ясно усвідомлені і навіть неприємні декому речі були названі своїм власним ім’ям. Ці бажання, так законні і зрозумілі, реалізувати в наших дореволюційних обставинах можна було, тільки ризикуючи своєю репутацією серед ліберальствуючого суспільства. З глибокою вдячністю згадую я також велику працю, вложену Міхновським в оборону на військовім суді моїх двох братів в так званому «Лубенському процесі». Місяці безкорисної, нервово напруженої праці віддав він обороні своїх найближчих приятелів і однодумців. Судова розправа ця відбувалася в військовому суді двічі, кожен раз протягом цілого місяця.