— На наступному гребені, Ви сказали, пане? То гармати біля будинку?
— О, то Ви вже бували на цій дорозі. Просто біля дому.
— І з ними… обов’язково… вступати в бій? Наказ остаточний?
Голос капітана був хрипкий і ламкий. Сам він помітно зблід. Вражений полковник аж заціпенів. Він зиркнув на командувача. У тому застиглому, нерухомому обличчі не було нічого; суворе, немов кам’яне. За мить генерал поїхав, а за ним його персонал і ескорт. Полковник, принижений і обурений, уже готовий був наказати арештувати капітана Коултера, та останній тихо промовив кілька слів до свого сурмача, віддав честь і поїхав прямо до ущелини, де незабаром на горбі дороги він завиднівся на тлі неба — з біноклем біля очей, він і його кінь, у чітких обрисах, наче статуя. Сурмач чимдуж погнав далі дорогою в протилежному напрямку і зник за деревами. Ось його сурма заграла з кедрів — і за неймовірно короткий час з грюкотом, підстрибом та здіймаючи хмари пилу на підйом виїхала одна гармата зі зарядним ящиком (кожне тягли шестеро коней і була повна артилерійська обслуга). Зняте з передка й прикрите, бойове знаряддя прямувало поміж мертвих тіл до того фатального кряжу. Порух капітанової руки, якісь навдивовижу звинні маніпуляції гарматників і — не встигли солдати уздовж шляху отямитися від гуркоту коліс, як велика біла хмара вирвалась і поповзла схилом: так з оглушливого пострілу розпочалася сутичка біля Ущелини Коултера.
Немає потреби докладно передавати перебіг та події того страшного бою — одноманітного бою, де єдиними змінами були тільки різні рівні відчаю. Майже миттєво після викличної хмари з гармати капітана Коултера з-поміж дерев біля будинку плантації здійнялося дванадцять хмар у відповідь, гримнув багатоголосий залп гармат, мов криве відлуння, і з цієї миті федеральні гарматники повели свою безнадійну битву в оточенні живого заліза, чиї думки — то блискавки, чиї діяння — смерть.
Не бажаючи бачити потуги, котрим не зарадить, і різанину, котрої не стерпить, полковник піднявся гребенем до точки за чверть милі ліворуч, де ущелина, хоч сама невидима, через почергові хмари диму звідти здавалася кратером вулкану, що гучно вивергався. Він спостерігав крізь підзорну трубу за гарматами супротивника, відмічаючи в міру сил дієвість Коултерового вогню (якби Коултер був досі живий, аби спрямовувати його). Полковник бачив, що федеральні артилеристи ігнорували ті знаряддя супротивника, позицію котрих можливо було визначити лише за димом, і повністю зосередили свою увагу на тому, котре залишалося відкритим — на галявині перед домом. Усюди побіля тієї самовпевненої гармати снаряди вибухали з інтервалом у кілька секунд. Котрісь вибухали в домі, як видно було за тонкими смужками диму, що здіймалися з-під розламаного даху. Чітко виднілись обриси полеглих людей і коней.
— Якщо наші друзі так добре пораються з однією гарматою, — мовив полковник до найближчого помічника — то їм, мабуть, непереливки під вогнем дванадцяти. Спустіться й передайте командиру того знаряддя мою похвалу щодо влучності його вогню.
Тоді повернувся до свого генерал-ад’ютанта й сказав:
— Чи зауважили Ви те кляте небажання Коултра підкорятися наказам?
— Так, пане.
— Що ж, прошу про це нікому не згадувати. Не думаю, що генерал забажає висувати якісь звинувачення. Він, мабуть, буде перейматися поясненнями власного відношення до цього незвичного способу розважити тиловий загін ворога, що відступає.
Знизу, захекано дряпаючись укосом, наблизився молодий офіцер. Заледве віддавши честь, він видихнув:
— Пане полковнику, полковник Гармон повідомляє, що гармати супротивника можна легко досягти з наших рушниць, а більшість із них видно з багатьох точок на кряжі.
Командир бригади поглянув на нього без тіні зацікавлення:
— Мені це відомо, — тихо промовив.
Молодий ад’ютант вельми знітився.
— Полковник Гармон хотів би отримати дозвіл заглушити ті гармати, — промовив він заїкаючись.
— От і я теж, — сказав полковник таким же тоном. — Поґратулюйте полковникові Гармону й перекажіть, що наказ генерала не відкривати вогонь досі в силі.
Ад’ютант віддав честь і пішов. Полковник увіткнув каблук у землю й обернувся, аби ще раз подивитися на ворожі гармати.
— Полковнику, — озвався генерал-ад’ютант, — не знаю, чи варто взагалі казати, але щось тут не те. Ви знали, що капітан Коултер з Півдня?
— Ні. А він звідти?
— Я чув, що минулого літа дивізія, якою тоді командував наш генерал, була неподалік дому Коултера... Стояла там кілька тижнів і...
— Слухайте! — перервав його полковник одним порухом руки вгору. — Ви це чуєте?