Одразу зліва від дверей, на підвищенні біля грандіозного фортепіано, чекали на нас Едвардові батьки.
Звичайно, я раніше бачила лікаря Каллена, та його молодість і неперевершена врода щоразу вражали до глибини душі. Поруч із ним стояла Есме, вирішила я, єдина не знайома мені представниця родини. Бліді прегарні риси обличчя, як і в решти. Щось у трикутному обличчі, у м’якому хвилястому волоссі карамельного кольору нагадувало інженю[14] епохи німого кіно. Невисока, тендітна, вона, втім, мала менш загострені риси, ніж решта. Обоє були вдягнені у звичайний світлий одяг у тон до інтер’єру будинку. Вони привітно усміхалися, але не рушили з місця, щоб наблизитися до нас. Не хочуть налякати, здогадалась я.
— Карлайле, Есме, — перервав Едвардів голос нетривалу тишу, — познайомтеся з Беллою.
— Ласкаво просимо, Белло! — Карлайл підійшов до мене обережним, розміреним кроком. Невпевнено простягнув руку, я зробила крок назустріч і потиснула її.
— Приємно знову зустрітися, лікарю Каллен.
— Будь ласка, називай мене Карлайлом.
— Карлайле, — всміхнулась я йому, дивуючись із власної раптової впевненості. Відчула, як Едварду полегшало на душі.
Есме всміхнулася, підійшла, взяла мою простягнену руку. Її холодний кам’яний потиск виправдав мої очікування.
— Дуже приємно познайомитися, — щиро сказала вона.
— Спасибі. Я теж дуже рада знайомству з вами. Так і було. Це наче зустріти живого персонажа з казки — Білосніжку, наприклад.
— Де Аліса і Джаспер? — запитав Едвард, та відповіді не отримав — вони самі з’явилися згори на широких сходах.
— Привіт, Едварде! — екзальтовано загукала Аліса. Вона помчала сходами вниз, чорнокоса білошкіра блискавка, і різко, але граційно завмерла просто перед моїм носом. Карлайл та Есме метнули на неї застережливі погляди, але мені сподобалася її поведінка. Природна — для неї принаймні.
— Привіт, Белло! — сказала Аліса і нахилилася вперед, щоб поцілувати мене в щоку. Якщо раніше Карлайл з Есме виглядали як втілення обережності, то тепер вони ледве не втратили дар мови. Судячи з їхніх очей, вони були вражені, мене ж неймовірно потішило, що Аліса, здається, повністю схвалює мене. Я здивовано відчула, як поряд заціпенів Едвард. Я зиркнула на нього, та його вираз був не промовистіший за камінь.
— Ти так приємно пахнеш, я не помічала раніше, — зауважила Аліса, змусивши мене ще більше зніяковіти.
Схоже, інші не знали, що сказати. Потім униз спустився Джаспер — високий, схожий на лева. По моєму тілу розлилася легкість, я раптом почулася затишно, незважаючи на те, де я перебувала. Едвард пильно поглянув на Джаспера, одна брова злетіла вгору, — я пригадала, який саме дар у наймолодшого брата.
— Здрастуй, Белло! — сказав Джаспер. Він тримався на відстані, не подав руки, та поруч із ним неможливо було почуватися ніяково.
— Здрастуй, Джаспере! — сором’язливо всміхнулась я йому, всміхнулася всім. — Дуже приємно познайомитися з вами всіма. У вас надзвичайно красивий будинок, — додала я традиційну фразу.
— Дякую, — сказала Есме. — Ми щиро раді, що ти завітала до нас, — у її голосі забриніло почуття, я збагнула, що вона вважає мене хороброю.
Ще я зрозуміла, що Розалія та Еммет навряд чи вийдуть, і пригадала, як Едвард занадто безпосередньо заперечив моє припущення, що його родина не схвалює мене.
Від роздумів мене відірвав Карлайл; він не зводив пильного погляду з Едварда, на обличчі застиг напружений вираз. Краєчком ока я помітила, як Едвард кивнув.
Я відвела погляд убік, намагаючись бути ввічливою. Очі знову помандрували до прекрасного інструмента на підвищенні біля дверей. Мені раптом пригадалася дитяча мрія виграти у лотерею і купити для мами красиве фортепіано. Вона не бозна-який піаніст, грає для себе на старенькому піаніно, яке ми й придбали не новим, та я любила спостерігати за її грою. Щаслива, заглиблена у себе — у такі миті вона здавалася новою загадковою людиною, чимось більшим за «ма», яку я звикла сприймати як належне. Звичайно, вона змушувала мене брати уроки, але, як більшість дітей, я скиглила, доки мені не дозволили покинути це діло.