— Ти помітила, треба ж! Я знизала плечима.
— Звісно. Перш ніж відповісти, він кілька секунд замислено дивився на мене.
— Він хотів розповісти одну новину, але не знав, чи захочу я ділитися цим із тобою.
— Ти поділишся?
— Доведеться, тому що я збираюся трохи занадто авторитарно поводитися з тобою протягом наступних днів — чи тижнів — і не хотів би, щоб ти вважала мене тираном.
— Що трапилося?
— Нічого такого, правду кажучи. Аліса побачила, що незабаром до нас завітають гості. Вони знають, що ми тут, і зацікавилися нами.
— Гості?
— Так… ну, звісно, вони не такі, як ми, — маю на увазі їхній спосіб харчування. Вони, напевно, навіть не зайдуть у місто, та я однозначно не спускатиму з тебе очей, поки вони будуть тут.
Я затремтіла.
— Нарешті дочекалися мудрої реакції, — промимрив Едвард. — Я вже почав був думати, що у тебе геть-чисто відсутній інстинкт самозбереження.
Я залишила його слова без відповіді, відвернулася, очі помандрували просторою залою. Він прослідкував мій погляд.
— Ти очікувала на інше, правда? — запитав він самовпевненим голосом.
— Так, — визнала я.
— Ні тобі домовин, ні купи черепів у кутках; не знаю навіть, чи є у нас пристойна павутина… ти, мабуть, пережила страшне розчарування, — жартома додав він.
Я проігнорувала піддражнювання.
— Так багато світла… і простору.
Він посерйознішав і відповів.
— Це — єдине місце, де ми можемо не ховатися.
Пісня, яку він дотепер грав, моя колискова, наближалася до кінця, звучали фінальні акорди, насичені меланхолійним сумом. Остання нота болісно завмерла у повітрі.
— Спасибі тобі, — прошепотіла я і зрозуміла, що очі наповнилися сльозами. Я зніяковіло їх розтерла.
Він доторкнувся до краєчка мого ока, зловив одну сльозинку, пропущену мною. Підняв палець, замислено роздивляючись крапельку вологи. Потім блискавично (я не впевнена, чи сталося це насправді) поклав палець до рота, щоб скуштувати її на смак.
Я запитально поглянула на Едварда, він надовго вп’явся у мене поглядом, та зрештою всміхнувся.
— Не хочеш побачити решту будинку?
— Жодних домовин? — перепитала я, та сарказмові не вдалося повністю приховати легеньке, але щире нетерпіння, що охопило мене.
Едвард розсміявся, взяв мене за руку і повів подалі від фортепіано.
— Жодних домовин, — пообіцяв він.
Ми пішли вгору масивними східцями, рука ковзала гладенькими як атлáс поручнями. Стіни довгого коридору на другому поверсі оббиті були світло-жовтим деревом у тон дошкам дерев’яної підлоги.
— Кімната Розалії та Еммета… Кабінет Карлайла… Кімната Аліси… — водив він рукою, коли ми проминали чергові двері.
Він пішов би далі, та я намертво застигла в кінці коридору, недовірливо витріщившись на річ, що висіла на стіні просто над головою. Мій приголомшений вираз змусив Едварда захихотіти.
— Можеш сміятися, — сказав він. — Своєрідна іронія.
Мені було не смішно. Рука автоматично піднялася, я простягнула палець, ніби бажаючи торкнутися великого дерев’яного хреста, темний колір якого контрастував зі світлішим відтінком стіни. Я так і не торкнулася його, хоча мені було цікаво, чи насправді старе дерево гладеньке на доторк, як здається.
— Гадаю, він дуже старий, — сказала я. Він знизав плечима.
— Початок тридцятих років сімнадцятого століття, плюс-мінус пара років.
Я відірвала очі від хреста, щоб втупитися в свого супутника.
— Чому ви тримаєте його вдома? — запитала я.
— Ностальгія. Він належав Карлайловому батькові.
— Той збирав антикваріат? — невпевнено припустила я.
— Ні, він власноруч його вирізав. Хрест висів на стіні над кафедрою у парафії, де той проповідував.
Не знаю, зрадило мені обличчя, видавши шок, чи ні, та про всяк випадок я повернулася до розглядання простого стародавнього хреста. Я хутко порахувала в голові — йому понад триста сімдесят років. Тиша затягнулася, я тим часом намагалася осягнути розумом такий великий проміжок часу.
— Все гаразд? — стурбовано поцікавився Едвард.
— Скільки років Карлайлові? — тихо сказала я, проігнорувавши запитання і не відриваючи очей від хреста.
— Він нещодавно відсвяткував триста шістдесят другий день народження, — відповів Едвард. Я поглянула на нього — в моїх очах була написана тисяча запитань.
Він заговорив, уважно дивлячись на мене.
— Карлайл народився у Лондоні у тисяча шістсот сорокових, як він гадає. Тоді дати не занотовувалися точно, як зараз, принаймні для простих людей. Втім, це було якраз перед встановленням протекторату Кромвеля.[15]
15
Олівер Кромвель (1599–1658) — лорд-протектор Англії в 1653–1658 роках, лідер пуритан, військовий керівник громадянської війни в Англії.