Я не звертала уваги на власний вираз обличчя, та щось у ньому змусило Едварда посмутніти. Рука впала й завмерла вздовж тіла, він закам’янів, очі пильно втупилися у моє лице. Тиша затягнулася. Він був незворушний як статуя.
— Що з тобою? — шепнула я, торкаючись застиглого обличчя. Від мого доторку воно пом’якшало, Едвард зітхнув.
— Я чекаю, коли це нарешті станеться.
— Що станеться?
— Я знаю, що настане мить, коли я скажу тобі щось, чи ти щось побачиш, і це буде занадто. Ти втечеш від мене з переляканим криком, — на вустах промайнула напівусмішка, та очі залишилися серйозними. — Я не зупинятиму тебе. Я хочу, щоб це сталося, тому що прагну для тебе безпеки. Але водночас я хочу бути з тобою. Два бажання, що неможливо поєднати… — не договорив він, пильно вдивляючись у мене. Чекав.
— Я нікуди не втечу, — пообіцяла я.
— Поживемо — побачимо, — сказав він, посміхаючись. Я кинула на нього сердитий погляд.
— Отже продовжуй — Карлайл поплив до Франції…
Едвард помовчав, подумки повертаючись до оповіді. Інстинктивно зиркнув на іншу картину — найяскравішу, у найвигадливішій рамі, найбільшу; вона була вдвічі ширша за двері, поруч із якими висіла. На полотні яскраві фігурки у роздмуханих вітром шатах звивалися навколо високих колон та звішувалися з мармурових балконів. Не можу сказати, був це сюжет з грецької міфології — чи персонажі, які ширяли в хмарах у верхній частині картини, мали би бути біблійними.
— Карлайл переплив до Франції і помандрував далі Європою, до тамтешніх університетів. Вночі він вивчав музику, природничі науки, медицину і знайшов покликання, спокуту в порятункові людських життів, — на Едвардовому обличчі з’явився захват, майже благоговійна повага. — Я не можу адекватно передати його внутрішню боротьбу; два століття нестерпно болісних зусиль знадобилося Карлайлові, щоб удосконалити самовладання. Зараз він повністю нечутливий до запаху людської крові, улюблена робота не приносить страждань. Там, у лікарні, він знаходить справжній спокій…
На довгу хвилину Едвард втупився у нікуди. Потім, здається, раптом пригадав, до чого вів. Постукав пальцем по велетенській картині перед нами.
— Навчаючись в Італії, він зустрів інших. Вони виявилися набагато цивілізованішими та освіченішими, ніж привиди лондонських каналізацій.
Він торкнувся зображеної на найвищому балконі четвірки нерухомих фігур, що спокійно споглядали хаос унизу. Я уважно роздивилася групу і, здивовано усміхнувшись, зрозуміла, що впізнаю чоловіка з золотим волоссям.
— Солімена[16] вважав Карлайлових друзів своїми музами. Він часто малював їх як богів, — хихотнув Едвард. — Аро, Марк, Гай, — сказав він, вказуючи на решту чоловіків. Двоє мали чорне волосся, третій — білосніжне. — Нічні покровителі мистецтва.
— Що з ними сталося? — вголос поцікавилась я, палець завмер на сантиметр від фігур на полотні.
— Вони досі там живуть, — знизав Едвард плечима. — Як жили протягом не одного тисячоліття. Карлайл залишався з ними недовго, кілька десятиліть. Він надзвичайно захоплювався їхньою освіченістю, витонченістю, та вони наполегливо намагалися вилікувати його від антипатії до «природного джерела їжі», як вони це називали. Вони силкувалися переконати його, він намагався переконати їх — марно, звісно. Тоді Карлайл вирішив вирушити до Нового Світу. Він мріяв відшукати подібних до себе. Бачиш, йому було дуже самотньо.
Тривалий час він не знаходив нікого. Та оскільки чудовиська стали для людей казковими персонажами, він відкрив, що може жити поруч із людьми, наче сам є одним із них. Він почав медичну практику. Але товариство, якого він прагнув усім серцем, залишалося забороненим плодом; він не міг ризикнути завести близьке знайомство.
Коли спалахнула епідемія грипу, він працював у нічну зміну в лікарні в Чикаго. Декілька років у його голові крутилася думка, він майже вирішив діяти: оскільки він не може знайти товариша, то створить його. Карлайл до кінця не розумів, як відбулося його власне перетворення, тому вагався. Ідея відібрати у когось життя, як відібрали у нього, викликала у Карлайла огиду. В такому стані він натрапив на мене. Надії на одужання не було; мене залишили у палаті з помираючими. Карлайл доглядав за батьками і знав, що у мене нікого немає. І вирішив спробувати…
Едвардів голос, наразі майже шепіт, обірвався. Крізь західні вікна він утупився кудись невидющим поглядом. Хотіла б я знати, що за образи нуртують у його мозку: Карлайлові спогади — чи власні? Я тихо чекала.
Потім він обернувся до мене, риси осяяла ніжна янгольська усмішка.
16
Франческо Солімена (1657–1747) — італійський художник епохи пізнього бароко. Жив і працював у Неаполі.