— Так ми і підійшли до кінця історії, — підсумував він.
— Відтоді ти ніколи не розлучався з Карлайлом? — поцікавилась я.
— Майже ніколи.
Він легко поклав руку на мою талію і потягнув мене за собою, прямуючи до коридору. Я глипнула назад, на стіну з картинами; цікаво, коли-небудь вдасться послухати інші історії?
Ми пішли коридором далі, Едвард відмовчувався, тому я запитала:
— Майже? Він зітхнув — схоже, йому не дуже хочеться відповідати.
— У мене був типовий напад підліткового бунтарства — років через десять після народження… перетворення… називай, як хочеш. Карлайлова відмова від традиційного харчування видалася мені непереконливою, я образився за обмеження мого апетиту, тому на якийсь час покинув його і жив сам.
— Справді? — його слова більше заінтригували мене, ніж злякали, хоча мало би бути навпаки.
Він відчув це. Я смутно усвідомлювала, що ми йдемо до наступних сходів, та не звертала особливої уваги на інтер’єр.
— Це тебе не відштовхує?
— Ні!
— Чому ні?
— Гадаю, це… має сенс.
Едвард голосно загиготів — голосніше, ніж раніш. Ми піднялися сходами вгору й опинилися в іншому коридорі.
— З часу нового народження, — промимрив він, — я мав перевагу, умів читати думки всіх, хто перебував поруч, людей і не-людей. Тому знадобилося десять років, щоб поставити під сумнів авторитет Карлайла — я бачив його непідробну щирість, розумів, чому він веде таке існування.
Не минуло і пари років, як я повернувся до Карлайла та визнав правильність його поглядів. Я гадав, що уникну… депресії — породження совісті. Знаючи думки здобичі, я уникав полювати на невинних і переслідував лише поганців. Коли я йшов у темній алеї за вбивцею, що непомітно скрадався за юною дівчиною, коли я рятував її, це не могло бути жахливим учинком…
Я затремтіла: описане чіткою картиною постало перед очима — ніч, алея, перелякана дівчина, темна постать позаду. І Едвард, Едвард на полюванні, жахливий і прекрасний як юний бог, нездоланний, непереможний. Вона була вдячна, та дівчина, чи злякалася ще більше?
— Та з плином часу я почав бачити у своїх очах чудовисько. Не можна втекти від тягаря забраних людських життів, яким би не було виправдання. Я повернувся до Карлайла та Есме. Вони ласкаво прийняли мене, як блудного сина. Дали мені більше, ніж я заслуговував.
Ми зупинилися перед останніми дверима у коридорі.
— Моя кімната, — повідомив Едвард, відчиняючи двері та буксируючи мене всередину.
Великі, на всю стіну, як і в залі внизу, вікна його кімнати виходили на південь. Напевно, задня стіна будинку повністю скляна. З вікон відкривався краєвид на вигини Сол-Дак-Ривер, на праліси аж до Олімпійських гір.[17] Гори видавалися ближчими, ніж я уявляла.
Західну стіну обліпили полички з дисками. Кімната була начинена краще за музичну крамницю. В кутку стояла наворочена звукова система з тих, яких мені страшно торкатися: впевнена, щось зламаю. Ліжка не було, тільки широкий, комфортний на вигляд шкіряний диван. На підлозі лежав густий жовтий килим, стіни завішані були портьєрами з важкої тканини, на тон темнішими за килим.
— Хороша акустика? — припустила я.
Едвард захихотів, кивнув.
Узяв пульт і ввімкнув стереосистему. Незважаючи на маленьку гучність, здавалося, що живий бенд грає приємний джаз тут-таки, у кімнаті. Я пішла поглянути на дивовижну музичну колекцію.
— Як ти пам’ятаєш, де що лежить? — запитала я, не в змозі відшукати логіку чи послідовність у назвах.
Едвард слухав упіввуха.
— Ну, за роком і згідно з власними вподобаннями на той час, — неуважно відповів він.
Я повернулася, він дивився на мене, в очах застиг особливий вираз.
— Що?
— Я був готовий відчути… полегшення. Ти все знаєш, немає потреби щось від тебе приховувати. Та я не очікував відчути більше. Мені це подобається. Я почуваюся… щасливим, — він знизав плечима, злегка усміхнувся.
— Я рада, — сказала я, всміхаючись у відповідь. Я хвилювалася, що він може пошкодувати про те, що розповів мені. Приємно дізнатися, що я помилялася.
Та коли його очі розгадали мій вираз, посмішка зів’яла, на лобі зібралися зморшки.
— Досі чекаєш, що я перелякано заверещу й утечу від те бе? — припустила я.
На вустах промайнула тінь усмішки, він кивнув.
— Страшенно не хочеться розбивати тобі серце, та насправді ти не такий страшний, як тобі здається. Чесно кажучи, я взагалі не вважаю тебе страшним, — природно збрехала я.
Він завмер, брови злетіли догори на знак явної недовіри. Він вишкірився широко і дико.
17
Олімпійські гори — ізольований гірський масив в системі Берегових хребтів у штаті Вашингтон у США.