— До мене дійшли чутки, що ти ведеш мою дівчинку подивитися бейсбол.
Лише у штаті Вашингтон факт, що надворі ллє як із відра, не має жодного впливу на заняття спортом просто неба.
— Так, сер, план саме такий.
Едвард не видавався здивованим, що я розповіла татові правду. Втім, він міг слухати розмову.
— Гадаю, ідея належала тобі. Чарлі засміявся, Едвард підтримав його.
— Гаразд, — підвелась я. — Досить уже знущатися з мене. Ходімо.
Я пішла до вітальні, одягнула куртку. Вони попрямували за мною.
— Не повертайся дуже пізно, Білко.
— Не хвилюйтеся, Чарлі. Я привезу її додому рано, — пообіцяв Едвард.
— Ти потурбуєшся про мою маленьку, добре? Я застогнала, вони не звернули на мене уваги.
— Обіцяю вам, сер, зі мною вона буде в безпеці. Чарлі не міг сумніватися в Едвардових словах — щирість бриніла в кожному слові.
Я почимчикувала надвір. Обидва розсміялися, Едвард пішов слідом.
Я завмерла на ґанку як укопана. Біля пікапа стояв джип, справжній монстр, з колесами мені по пояс. Над передніми та задніми фарами металеві ґратки, чотири великі протитуманні фари прилаштовані до захисного брусу, дах блискучого червоного кольору.
Чарлі тихо присвиснув.
— Не забудьте про паски безпеки, — вичавив він.
Едвард підійшов до пасажирських дверей і відчинив їх. Вимірявши на око відстань до сидіння, я приготувалася стрибати. Він зітхнув, підняв мене однією рукою і посадив на місце. Сподіваюся, Чарлі не помітив.
Поки Едвард нормальним людським кроком ішов до водійських дверей, я намагалася застебнути пасок безпеки. Пряжок виявилося забагато.
— Що це таке? — запитала я, коли він відчинив двері.
— Додаткові ремені бездоріжника.
— О.
Я намагалася виявити, куди вставляти яку пряжку, виходило не дуже. Він зітхнув і потягнувся, щоб допомогти мені. На щастя, дощ періщив як із відра, Чарлі на ґанку здавався розмитою фігурою. Значить, він не бачив, як Едвардові пальці повільно блукали по моїй шиї, погладжували ключиці. Я залишила марні спроби допомогти йому і зосередилася на нормалізації власного дихання.
Едвард повернув ключ, джип із ревом прокинувся до життя. Ми помчали.
— У тебе дуже… м-м-м… великий джип.
— Це Емметів. Я подумав, ти не захочеш бігти всю дорогу.
— Де ви тримаєте цього монстра?
— Переробили одну з прибудов під гараж.
— Ти не хочеш пристебнутися? Едвард недовірливо зиркнув на мене. Тут до мене нарешті дійшло.
— Бігти всю дорогу? Тобто ми все одно бігтимемо якусь частину? — мій голос мимоволі підвищився.
Він вишкірився.
— Ти не бігтимеш.
— Мене знудить.
— Заплющиш очі — й усе буде добре.
Я прикусила язика, воюючи з панікою.
Едвард нахилився, щоб поцілувати мене у маківку, потім застогнав. Я збентежено поглянула на нього.
— Ти так чудово пахнеш під дощем, — пояснив він.
— Чудово в хорошому чи в поганому розумінні? — сторожко поцікавилась я.
Він зітхнув.
— І так, і так.
Не знаю, як він орієнтувався у пітьмі й суцільній стіні дощу, та якимось чином він знайшов відгалуження дороги, що більше нагадувало гірську стежку. Тривалий час розмовляти було неможливо, я без кінця стрибала вгору-вниз, як відбійний молоток. Едвард, схоже, насолоджувався поїздкою, широка усмішка не сходила з вуст.
Ми дісталися кінця дороги, дерева зеленими стінами оточили джип із трьох боків. Дощ перейшов у мжичку, що зменшувалася з кожною секундою, у просвіті між хмарами проглядало небо.
— Вибач, Белло, далі доведеться йти пішки.
— Знаєш що? Я краще почекаю тут.
— Де поділася твоя мужність? Сьогодні вранці ти була надзвичайною.
— Я ще не забула минулого разу. (Невже це було тільки вчора?)
За мить Едвард опинився біля моїх дверей і почав мене відстібати.
— Я сама впораюся, ти йди вперед, — запротестувала я.
— М-м-м… — замислився він, хутко звільнивши мене. — Здається, доведеться вплинути на твою пам’ять.
Перш ніж я встигла якось відреагувати, він витягнув мене з джипа і поставив на землю. Вряди-годи пролітала поодинока крапля дощу, Аліса мала рацію.
— Вплинути на мою пам’ять? — нервово перепитала я.
— Щось таке, — він уважно, напружено спостерігав за мною, та в глибині очей стрибали жартівливі бісики. Поклав руки на джип обабіч моєї голови і нахилився вперед, змушуючи мене втиснутися назад у двері. Нахилився ближче, його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. Тікати було нікуди.