— Так, — хапнула я ротом повітря. Він повернувся до Аліси.
— Джаспер упорається?
— Повір у нього, Едварде. Він чудово тримався останнім часом — відмінно, враховуючи все.
— А ти впораєшся? — запитав він.
Мініатюрна граційна Аліса скривила губки у жахливій гримасі й розтулила їх із гортанним риком, що змусив мене злякано втиснутися в сидіння.
Едвард усміхнувся до неї.
— Але тримай свою думку при собі, — ні з того ні з сього пробурмотів він.
Розділ 19
Прощання
Чарлі не спав, чекав на мене. Скрізь у будинку горіло світло. Я намагалася вигадати, як змусити його відпустити мене. У голові було порожньо. На мене очікують неприємні хвилини. Едвард повільно припаркувався, зупинившись на пристойній відстані від пікапа. Вся трійця насторожено пильнувала: завмерли на сидіннях прямо, наче коцюбу проковтнули, дослухалися до кожного звуку в лісі, придивлялися до кожної тіні, принюхувалися до кожного запаху, шукаючи щось незвичайне. Двигун замовк, я нерухомо сиділа, вони продовжували слухати.
— Нікого немає, — напружено сказав Едвард. — Ходімо. Еммет потягнувся, щоб допомогти мені звільнитися від додаткових пасків безпеки.
— Не хвилюйся, Белло, — сказав він тихим, проте бадьорим голосом, — ми швидко все владнаємо.
Я поглянула на Еммета і відчула, як очі наповнюються вологою. Я ледве знала його, та дивним чином від того, що я не відала, коли ми побачимося наступного разу, було боляче. Я розуміла, що це лише слабкий натяк на прощання, яке доведеться пережити протягом наступної години, і від цієї думки покотилися сльози.
— Алісо, Еммете, — наказав Едвард. Вони беззвучно пірнули у темряву, відразу у ній розчинившись. Едвард відчинив двері, взяв мене за руку, пригорнув, захищаючи. Швидко повів мене до будинку, ні на мить не припиняючи прочісувати поглядом темряву.
— П’ятнадцять хвилин, — ледь чутно попередив він.
— Я впораюся, — хлипнула я носом. Сльози надихнули мене.
Я зупинилася на ґанку і взяла його обличчя у свої долоні. Шалено зазирнула у вічі.
— Я кохаю тебе, — сказала я глибоким тихим голосом. — Що б не сталося, я завжди тебе кохатиму.
— З тобою нічого не трапиться, Белло, — сказав він не менш шалено.
— Просто дій за планом, добре? Збережи для мене Чарлі живим-здоровим. Після сьогоднішньої ночі він навряд чи буде про мене хорошої думки, я хочу мати шанс вибачитися пізніше.
— Белло, іди в дім. Ми не можемо гаяти час, — наполегливо нагадав він.
— Ще одне, — полум’яно прошепотіла я, — не вір жодному слову, котре почуєш зараз.
Він нахилився, мені залишилось лише стати навшпиньки і щосили вп’ястися у здивовані холодні губи. Потім я розвернулася і з носака відчинила двері.
— Забирайся геть, Едварде! — заверещала я, забігаючи всередину і голосно грюкаючи дверима прямо перед його приголомшеним обличчям.
— Белло? — Чарлі куняв десь у залі, та вже скочив на ноги.
— Залиш мене в спокої! — закричала я на нього крізь сльози, що лилися з очей гірським потоком. Я побігла нагору до своєї кімнати, з гуркотом зачинила двері й замкнула їх. Помчала до ліжка, впала на підлогу, щоб дістати бобрикову сумку. Швидко запустила руку між матрацом та пружинним блоком, щоб схопити стару заштопану шкарпетку, у якій зберігалися секретні запаси готівки.
Чарлі молотив у двері.
— Белло, з тобою все гаразд? Що відбувається? — злякано допитувався він.
— Я їду додому, — закричала я. Голос урвався в ідеальному місці.
— Він щось зробив тобі? — шеф поліції починав гніватися.
— Ні! — завила я на пару октав вище. Я обернулася до шафи з одягом — Едвард уже був там, мовчки вигрібав повні оберемки якого попало вбрання і кидав мені.
— Він тебе покинув? — розгубився Чарлі.
— Ні! — засапано залементувала я, тим часом набиваючи сумку. Едвард жбурнув мені вміст наступної полички. Сумка вже була набита далі нікуди.
— Белло, що трапилося? — загорлав Чарлі, знову барабанячи у двері.
— Це я його покинула! — закричала я, рвучко шарпаючи «змійку» на сумці. Вмілі Едвардові руки відштовхнули мої й без проблем її застібнули. Він дбайливо накинув ручки мені на плече.
— Я буду у пікапі. Йди! — прошепотів він, підштовхуючи мене до дверей, сам зник у вікні.
Я відімкнула двері, грубо відштовхнула Чарлі з дороги і помчала сходами вниз, мордуючись із важкою сумкою.
— Що трапилося? — заволав він, не відстаючи від мене. — Я думав, він тобі подобається.