— Алло.
— Белло? Белло?
Мамин голос, знайомий тон, який я тисячу разів чула в дитинстві, підходячи занадто близько до краю тротуару чи завіявшись кудись із її очей у натовпі. Це був голос паніки.
Я зітхнула. Я очікувала на це, хоча намагалася зробити повідомлення якомога менш тривожним без втрат у нагальності.
— Мамо, не хвилюйся, — заспокійливо сказала я, повільно відходячи подалі від Аліси. Не впевнена, що зможу брехати переконливо, відчуваючи на собі її погляд. — Все добре, чуєш, добре! Просто дай мені хвилинку, я все поясню, обіцяю.
Я замовкла, здивована тим, що мама досі не перебила мене. Невже розірвався зв’язок?
— Мамо?
— Будь дуже обережною, не говори нічого без мого наказу. Голос, що розмовляв зі мною зараз, був таким же незнайомим, як і несподіваним. Тенор, дуже приємний, ідеальний чоловічий голос — таким розмовляють власники шикарних автівок у рекламі. Говорив він дуже швидко.
— Мені немає потреби робити боляче твоїй матері, будь ласка, точно виконуй мої вказівки — і з нею нічого не трапиться, — він зробив паузу, а я слухала, онімівши від жаху. — Дуже добре. Молодець, — привітав мене він. — Тепер повторюй за мною і, переконливо прошу, говори природно. Скажи: «Ні, мамо, залишайся у Флориді».
— Ні, мамо, залишайся у Флориді, — сказала я майже пошепки.
— Бачу, це буде нелегко, — голос був зацікавлений, досі приязний та дружній. — Чому б тобі зараз не вийти в іншу кімнату, щоб вираз твого обличчя не зіпсував нашої маленької вистави? Твоя мама не повинна страждати. Коли йтимеш, будь ласка, скажи: «Мамо, прошу, послухай мене». Кажи зараз.
— Мамо, прошу, послухай мене, — заблагала я. Повільно попрямувала до спальні, відчуваючи спиною схвильований погляд Аліси. Зачинила двері, намагаючись чітко мислити всупереч жахові, що скував мозок.
— Гаразд, тепер ти сама? Відповідай так або ні.
— Так.
— Але вони чують тебе, не сумніваюся.
— Так.
— Добре, тоді, — вів далі люб’язний голос, — скажи: «Мамо, повір мені».
— Мамо, повір мені.
— Все вийшло набагато краще, ніж я очікував. Я приготувався чекати, та твоя мати прибула раніше. Все обернулося на краще, хіба ні? Менше непевності, менше тривоги.
Я чекала.
— Тепер я хочу, щоб ти слухала дуже уважно. Потрібно, щоб ти вислизнула від своїх друзів; як гадаєш, це тобі під силу? Відповідай так або ні.
— Ні.
— Страшенно прикро чути. Я сподівався, ти виявишся трішки вигадливішою. Як гадаєш, ти зможеш втекти від своїх друзів, якщо від цього залежатиме життя твоєї матері? Відповідай так або ні.
Мені вдасться. Має бути спосіб. Я пригадала, що ми поїдемо в аеропорт. Аеропорт «Скай Гарбор Інтернешнл» — переповнений, спланований так, що кого завгодно зіб’є з пантелику…
— Так.
— Уже краще. Я впевнений, це буде нелегко, та коли у мене виникне найменша підозра, що ти прийшла не сама… ну, скажімо так, це закінчиться дуже погано для твоєї мами, — пообіцяв дружній голос. — Ти, напевно, знаєш про наш вид достатньо, щоб усвідомлювати, наскільки швидко я дізнаюся, якщо ти спробуєш привести когось. І як мало часу знадобиться, щоб покінчити з твоєю мамою, якщо до цього дійде. Ти зрозуміла? Відповідай так або ні.
— Так, — урвався мій голос.
— Чудово, Белло. Тепер ти маєш зробити ось що. Підеш у будинок своєї матері. Поряд із телефоном знайдеш номер. Набереш його, і я скажу тобі, куди йти далі… — (Я знаю, куди я піду, де все закінчиться, але точно дотримуватимуся його вказівок). — Ти зможеш це зробити? Відповідай так або ні.
— Так.
— Белло, будь ласка, до полудня. До моїх послуг не цілий день, — ввічливо сказав він.
— Де Філ? — коротко запитала я.
— Белло, будь обережною. Будь ласка, дочекайся, поки я звелю тобі говорити.
Я чекала.
— Зараз дуже важливо, щоб, коли ти повернешся до своїх друзів, вони нічого не запідозрили. Скажеш їм, що дзвонила мама і ти поки що заборонила їй повертатися додому. Тепер повтори за мною: «Спасибі, мамо». Кажи зараз.
— Спасибі, мамо, — на очі наверталися сльози. Я щосили намагалася їх стримати.
— Скажи: «Я люблю тебе, мамо, до скорої зустрічі». Кажи зараз.
— Я люблю тебе, мамо, — нерозбірливо промимрила я. — До скорої зустрічі, — пообіцяла я.
— До побачення, Белло. З нетерпінням очікую на наступну зустріч, — повісив слухавку мій співрозмовник.
Я досі притискала телефон до вуха. Суглоби задерев’яніли від жаху, я не могла розігнути пальців, щоб покласти його.
Я знала, що маю подумати, та в голові був лише мамин голос і паніка у ньому. Минали секунди, я боролася, щоб опанувати себе.