— Що ти бачиш? — запитав він.
Аліса відвернула обличчя від мене й заховала у нього на грудях.
— Белла, — сказала вона.
— Я тут, — відповіла я.
Її голова засіпалася, очі втупилися в мої, їхній вираз досі був дивно порожній. Я відразу зрозуміла, що вона говорить не зі мною, а відповідає на запитання Джаспера.
— Що ти побачила? — мовила я. У моєму тьмяному байдужому голосі насправді не було запитання.
Джаспер різко поглянув на мене. Я намагалася затримати на обличчі відсутній вираз, чекала. Його спантеличені очі блискавично сновигали між нашими з Алісою обличчями, відчуваючи хаос… тепер я здогадувалася, щó побачила Аліса.
Я відчула, як мене огортає атмосфера абсолютного спокою. Я радісно привітала її, використавши для того, щоб стиснути емоції в кулак, тримати їх під контролем.
Аліса прийшла до тями.
— Насправді нічого, — нарешті відповіла вона неймовірно спокійним та переконливим голосом. — Лише кімната, що й раніше.
Вона врешті-решт поглянула на мене — обличчя було урівноважене, зосереджене.
— Хочеш поснідати?
— Ні, поїм в аеропорту.
Я також — ходяче втілення спокою. Я пішла у ванну прийняти душ. Наче позичивши у Джаспера надзвичайну чутливість до емоцій, я відчувала дике — хоча добре приховане — відчайдушне бажання Аліси, щоб я вийшла з кімнати, аби вона опинилася наодинці з Джаспером. Тоді вона змогла б йому сказати, що вони роблять щось не так, що на них чекає поразка…
Я методично готувалася, зосереджуючись на кожному маленькому завданні. Розпустила волосся, воно водоспадом закрутилося навколо обличчя, затуливши його. Мирний настрій, навіяний Джаспером, поступово переповнював мене, допомагав мислити чітко. Допомагав збудувати план. Я перерила сумку в пошуках шкарпетки з готівкою. Висипала вміст у кишеню.
Мені не терпілося опинитися в аеропорту, тому я зраділа, що ми поїхали ще до сьомої. Цього разу я сама окупувала заднє сидіння чорної машини. Аліса зіперлася на двері, обличчям до Джаспера, але кожні пару секунд стріляла на мене очима з-під чорних окулярів.
— Алісо? — запитала я байдуже. Вона насторожилася.
— Так.
— Як це працює? Видіння, які ти бачиш? — я втупилась у вікно, голос звучав знуджено. — Едвард казав, нічого не визначено напевно… все може змінитися?
Вимовити його ім’я виявилося набагато важче, ніж я могла собі уявити. Либонь, це стривожило Джаспера — автомобілем прокотилася нова хвиля спокою.
— Так, може… — пробурмотіла вона — з надією, подумала я. — Одні речі я знаю певніше за інші… погоду, наприклад. З людьми складніше. Я бачу курс, яким вони йдуть, лише поки вони з нього не зійшли. Щойно вони змінюють думку — приймають нове рішення, не важливо, наскільки мізерне, майбутнє зміщується.
Я замислено кивнула.
— Отже, ти не могла побачити Джеймса у Феніксі, доки він не вирішив приїхати сюди.
— Так, — погодилася вона, знову нашорошившись.
Вона не бачила мене у дзеркальній залі з Джеймсом, поки я не вирішила з ним зустрітися. Я намагалася не думати, щó вона побачила. Не хочу, щоб моя паніка змусила Джаспера щось запідозрити. У будь-якому разі тепер, після видіння Аліси, вони наглядатимуть за мною вдвічі пильніше. Схоже, моє завдання стає нереальним.
Ми дісталися аеропорту. Мені щастить — чи, може, просто збіг. Літак Едварда приземлиться у четвертому терміналі, найбільшому, там сідає переважна кількість рейсів, тож нічого дивного, що Едвард прибуває туди. Але цей термінал ідеально пасує для втілення мого задуму — найбільший, найзаплутаніший. На третьому поверсі є двері, що можуть стати моїм єдиним шансом.
Ми припаркувалися на четвертому поверсі велетенського гаража. Я йшла попереду, вперше в житті краще за всіх орієнтуючись у довколишніх умовах. Ми спустилися на ліфті на третій поверх, де виходили пасажири. Аліса та Джаспер вбили чимало часу, розглядаючи табло відльотів. Я чула, як вони обговорюють плюси і мінуси Нью-Йорка, Атланти, Чикаго. Міст, у яких я ніколи не бувала. І ніколи не побуваю.
Я чекала на вдалу нагоду, згораючи від нетерпіння, мимоволі постукуючи підошвами по підлозі. Ми сиділи на довгих рядах стільців перед металодетекторами. Джаспер та Аліса вдавали, що роздивляються людей, насправді ж спостерігали за мною. Щоразу, коли я на сантиметр посувалася у кріслі, парочка крадькома кидала на мене блискавичні погляди. Ситуація безнадійна. Може, варто побігти? Чи наважаться вони насильно зупиняти мене у людному місці? Чи просто підуть назирці?
Я витягнула з кишені непідписаний конверт, поклала зверху на чорну шкіряну сумочку Аліси. Вона поглянула на мене.