З вуст янгола зірвалося розлючене виття. Я відчула, як у боці кинджалом штрикнув біль. Це жахливе місце не може бути раєм, ні? Для раю тут забагато болю.
— Також пара ребер, гадаю, — вів далі розмірений голос.
Різкий біль починав стихати. Його витіснив новий, пекучий біль у руці, у тисячу разів сильніший за решту. Мене спалюють живцем.
— Едварде, — спробувала я пожалітися, та мій голос був важкий і повільний. Я не розуміла сама себе.
— Белло, з тобою все буде гаразд. Ти чуєш мене, Белло? Я кохаю тебе.
— Едварде, — повторила я спробу. Голос прозвучав ледь-ледь чіткіше.
— Так, я тут.
— Боляче, — заскімлила я.
— Я знаю, Белло, знаю, — а потім кудись убік, змученим голосом: — Невже ти нічого не можеш зробити?
— Мою валізку, будь ласка… Затримай дихання, Алісо, це допоможе, — пообіцяв Карлайл.
— Аліса? — простогнала я.
— Вона тут, вона знала, де тебе знайти.
— Рука болить, — намагалася сказати я.
— Я знаю, Белло. Карлайл дасть тобі щось, і біль припиниться.
— Моя рука палає! — заверещала я, нарешті повністю прорвавшись крізь темряву, очі затремтіли й розплющилися. Я не бачила Едвардового обличчя — щось темне і тепле затуманювало зір. Ну, чому вони не бачать вогню, чому не погасять його?
Едвардів голос був переляканий.
— Белло?
— Вогонь! Хто-небудь, загасіть вогонь! — верещала я, а полум’я палило мене.
— Карлайле! Її рука!
— Джеймс укусив її, — Карлайлів голос більше не був спокійний — він був приголомшений.
Я почула, як Едвард припинив дихати від жаху.
— Едварде, давай, — почувся голос Аліси біля моєї голови. Холодні пальці легенько витерли вологу під очима.
— Ні! — заревів він.
— Алісо, — простогнала я.
— Можливо, ще є шанс, — сказав Карлайл.
— Який? — заходився благати Едвард.
— Поглянь, чи зможеш ти висмоктати отруту. Рана відносно чиста. — Карлайл говорив, а я відчувала, як щось тисне на голову, проколює і стягує шкіру. Біль від цих процедур загубився у болю від вогню.
— Це спрацює? — запитала Аліса напруженим голосом.
— Я не знаю, — відповів Карлайл. — Але варто поквапитися.
— Карлайле, я… — завагався Едвард. — Я не знаю, чи впораюся, — у незрівнянному голосі забриніла мука.
— В будь-якому разі вирішувати тобі, Едварде. Я не зможу допомогти тобі. Я маю зупинити кровотечу тут, якщо ти збираєшся випити кров з Беллиної руки.
Я скорчилася, охоплена нестерпними муками, рух змусив спалахнути огидний біль у нозі.
— Едварде! — закричала я, зрозумівши, що очі знову заплющилися. Я розплющила їх, відчайдушно прагнучи відшукати кохане обличчя. І я знайшла. Нарешті я бачила прекрасне обличчя, спотворене маскою нерішучості та болю.
— Алісо, принеси щось, щоб накласти шину на ногу! — Карлайл схилився наді мною, працюючи над раною на голові. — Едварде, або зараз, або буде запізно.
Едвардове обличчя витягнулося. Я спостерігала за його очима — рішучість витіснила сумнів. Щелепа напружилася. Я відчула холодні сильні пальці на палаючій руці, вони зафіксували її. Едвардова голова схилилася над нею, холодні губи притиснулися до шкіри.
Спершу біль посилився. Я кричала і билася у холодних руках, які тримали мене. Я чула голос Аліси, що намагалася заспокоїти мене. Щось важке придавило ногу до підлоги, Карлайл міцно затиснув мою голову в лабетах своїх кам’яних рук.
Я поволі переставала битися — моя рука поступово німіла. Вогонь втамовувався, локалізувавшись у точці, що продовжувала зменшуватися.
Коли біль відпускав мене, я відчувала, як разом із ним утікає свідомість. Я злякалася, що знову провалюся у темну воду, злякалася, що у темряві загублю коханого.
— Едварде, — намагалася сказати я, та не чула власного голосу. Але мене почули.
— Він тут, поруч, Белло.
— Не кидай мене, Едварде, не кидай…
— Не покину, — голос його був напружений, але якийсь водночас тріумфальний.
Я задоволено зітхнула. Вогонь зник, інший біль притамувала сонливість, що охоплювала моє тіло.
— Ти висмоктав усю отруту? — запитав Карлайл звідкись здалеку.
— Її кров чиста на смак, — тихо сказав Едвард. — Я навіть відчуваю морфій.
— Белло? — покликав Карлайл. Я спробувала відповісти.
— М-м-м?
— Вогню немає?
— Немає, — зітхнула я. — Дякую тобі, Едварде.
— Я кохаю тебе, — відповів він.
— Я знаю, — прошепотіла я страшенно стомлено. І почула найулюбленіший звук на світі — тихий Едвардів сміх, слабкий від полегшення.
— Белло? — запитав Карлайл. Я насупилася; я хочу спати.