— Що?
— Де твоя мати?
— У Флориді, — зітхнула я. — Джеймс надурив мене, Едварде. Він переглянув наші відео, — обурення у моєму голосі було кволим до жалюгідності.
Тут я пригадала.
— Алісо, — намагалась я розплющити очі. — Алісо, відео… він знав тебе, Алісо, він знав, звідки ти родом, — я хотіла говорити швидко, та голос був заслабким. — Я чую запах бензину, — здивовано додала я крізь туман у голові.
— Час забирати Беллу звідси, — сказав Карлайл.
— Ні, я хочу спати, — поскаржилась я.
— То спи, кохана, я понесу тебе, — заспокоїв мене Едвард.
Я у нього на руках, він притискає мене до грудей — я лечу, і більше немає болю.
— Спи, Белло, спи, — були останні слова, які я почула.
Розділ 24
Глухий кут
Я розплющила очі й побачила яскраве біле світло.
Я у незнайомій білій кімнаті. Стіна біля мене повністю затулена вертикальними жалюзі; над головою сяє яскраве світло, воно сліпить мене. Я лежу на твердому нерівному ліжку з бильцями. Подушки пласкі та грудкуваті. Звідкись неподалік долинає дратівливе пищання. Сподіваюся, це означає, що я жива. Смерть не повинна бути такою незручною.
Руки обплутують якісь прозорі трубки, щось прикріплено на обличчі під носом. Я підняла руку, щоб відідрати його.
— Ні, не треба, — перехопили мою руку холодні пальці.
— Едварде? — я ледь обернула голову — довершене обличчя було за кілька сантиметрів від мого, підборіддя спочивало на краєчку подушки. Я знову усвідомила, що жива, цього разу з радісною вдячністю. — Ой, Едварде, вибач мені!
— Ш-ш-ш, — зацитькав мене він. — Усе гаразд.
— Що трапилося?
Я не пам’ятала подій чітко, а коли намагалася пригадати, мозок повставав проти мене.
— Я ледве не спізнився. А міг спізнитися, — прошепотів він зболеним голосом.
— Едварде, я повелась як дурепа. Думала, у Джеймса моя мама.
— Він надурив усіх.
— Я повинна зателефонувати Чарлі й мамі, — дійшло до мене крізь туман у голові.
— Аліса зателефонувала їм. Рене тут — тобто тут, у лікарні. Зараз вона пішла перекусити.
— Вона тут? — я спробувала підвестися, запаморочення посилилося, Едвардова рука ніжно штовхнула мене назад на подушки.
— Вона скоро повернеться, — пообіцяв він. — Тобі треба лежати спокійно.
— Що ви їй розповіли? — запанікувала я. Не хочу я, щоб мене заспокоювали! Тут моя мама, а я видужую після нападу вампіра. — Як ви їй пояснили, чому я опинилася в лікарні?
— Ти впала, східцями прокотилася два поверхи й вилетіла у вікно, — Едвард замовк. — Ти маєш визнати, таке могло трапитися.
Я зітхнула, стало боляче. Опустила очі вниз, на тіло під простирадлом, на велетенську брилу, що була моєю ногою.
— Наскільки кепські мої справи? — запитала я.
— У тебе зламана нога, чотири ребра, є тріщини у черепі, синці прикрашають кожен сантиметр твоєї шкіри, ти втратила багато крові. Тобі зробили кілька переливань. Мені не сподобалося — якийсь час ти пахнула неправильно.
— Напевно, для тебе це була приємна зміна.
— Ні, мені подобається твій запах.
— Як тобі вдалося? — тихо запитала я. Він одразу втямив, про що я.
— Я й сам до пуття не знаю, — він одвів погляд від моїх цікавих очей, підняв мою забинтовану руку з ліжка й ніжно тримав у своїй, стежачи, щоб не відірвався дріт, що приєднував мене до одного з моніторів.
Я терпляче очікувала на продовження. Едвард зітхнув, досі не дивлячись на мене.
— Було неможливо… зупинитися, — прошепотів він. — Неможливо. Та мені вдалося, — нарешті поглянув він на мене, на вустах забриніла напівусмішка. — Я таки кохаю тебе.
— Я смакую не гірше, ніж пахну? — посміхнулась я у відповідь. Обличчя заболіло.
— Навіть краще — краще, ніж я уявляв.
— Мені шкода, — вибачилась я. Він підвів очі до стелі.
— З усіх речей, за які слід перепросити…
— За що мені слід просити вибачення?
— За те, що майже успішно назавжди позбавила мене свого товариства.
— Вибач мені, — повторила я.
— Я знаю, чому ти це зробила, — вираз його обличчя заспокоїв мене. — Та все одно то був дуже нерозумний учинок. Ти мала б дочекатися мене, розповісти мені.
— Ти не дозволив би мені піти.
— Ні, — похмуро погодився він, — не дозволив би. До мене почали повертатися певні — винятково неприємні — спогади. Я здригнулась, насупилася.
Едвард негайно насторожився.
— Белло, що з тобою?
— Що трапилося з Джеймсом?
— Коли я відтягнув його від тебе, про нього подбали Еммет із Джаспером, — у голосі почулася нотка жорстокого розчарування.