— Ти збираєшся пояснити, чому ми тут? — поцікавилась я. Він спантеличено поглянув на мене згори вниз, я багатозначно втупилася у гофрований папір.
На мить Едвард поринув у роздуми, тоді змінив напрямок, ми покружляли крізь натовп до чорного ходу спортзалу. Краєчком ока я помітила Майка з Джесикою, вони танцювали й зацікавлено витріщалися на мене. Джесика помахала рукою, я швидко всміхнулася їй. Побачила Анжелу, що сяяла від щастя у обіймах невисокого Бена Чині; вона не відривала погляду від його очей, що були на голову нижче за її. Лі була з Самантою; Лорен, що пильно дивилася на нас, з Конором, — я впізнавала кожне обличчя, що пролітало повз мене. Потім ми вийшли надвір під холодне тьмяне світло помираючого сонця.
Щойно ми опинилися на самоті, Едвард схопив мене на руки й поніс темними спортмайданчиками. Зупинився біля лавочки під суничними деревами. Сів на неї, ніжно притиснувши мене до грудей. Уже зійшов місяць, видимий навіть крізь тоненькі хмари, у його блідому світлі від Едвардового обличчя розливалося біле сяйво. Рот був напружений, в очах причаїлася стурбованість.
— Отже, причина? — м’яко натякнула я. Едвард проігнорував мене, задивившись угору, на місяць.
— Знову сутінки, — прошепотів він. — Новий кінець. І найпрекрасніший день мусить закінчитися. Як завжди.
— Деякі речі можуть тривати вічно, — пробурмотіла я крізь зуби, відразу напружившись.
Едвард зітхнув.
— Я привів тебе на учнівський бал, — повільно сказав він, нарешті відповідаючи на запитання, — тому що не хочу, аби ти щось пропускала. Не хочу, щоб моя присутність позбавляла тебе бодай чогось, коли я можу цьому зарадити. Я хочу, щоб ти була людиною. Хочу, щоб твоє життя йшло так, як мало б, як ішло б, якби я помер у тисяча дев’ятсот вісімнадцятому.
Його слова змусили мене здригнутися, я розлючено похитала головою.
— В якому б чудернацькому паралельному вимірі пішла б я на учнівський бал із власної волі? Не був би ти в тисячу разів дужчим за мене, тобі б це так не минулося.
Він на мить посміхнувся, та очі залишилися серйозними.
— Це було не так і погано, сама казала.
— Тому що я була з тобою.
Якусь хвилину ми сиділи мовчки, він дивився на місяць, я дивилася на нього. Хотіла б я знайти спосіб пояснити йому, наскільки байдуже мені нормальне людське життя!
— Розкажеш мені дещо? — запитав Едвард, поглянувши на мене зверху вниз із ледь помітною посмішкою на вустах.
— Як завжди.
— Просто пообіцяй, що розповіси, — наполіг він, вишкірившись.
Я знала, що майже відразу пошкодую.
— Добре.
— Мені здалося, ти по-справжньому здивувалася, збагнувши, що я везу тебе сюди, — почав він.
— Так і було, — втрутилась я.
— Точно, — погодився він. — Тоді у тебе мала бути інша версія… Мені цікаво — як ти гадала, навіщо тебе так пишно вбирають?
Угу, ось я і шкодую. Я підібгала губи, вагаючись.
— Я не хочу тобі розповідати.
— Ти обіцяла, — заперечив він.
— Я знаю.
— В чім річ? Я знаю, він гадає, що мені просто ніяково.
— Думаю, правда розлютить тебе — або засмутить. Він обмізковував почуте, брови зійшлися докупи.
— Я все одно хочу знати. Будь ласка. Я зітхнула. Він чекав.
— Ну… я припускала… що є певна… нагода. Та й гадки не мала, що вона настільки дріб’язкова, людська… учнівський бал, — пирснула я.
— Людська? — похмуро перепитав він, правильно визначивши ключове слово.
Я втупилася в сукню, крутячи в руках вільний шматок шифону. Едвард мовчки чекав.
— Добре, — полилося з мене потоком зізнання. — Отже, я сподівалася, що ти, ймовірно, передумав… що ти врешті-решт збираєшся мене перетворити.
На Едвардовому обличчі заграв добрий десяток емоцій. Деякі я впізнала: злість… біль… потім він, здається, опанував себе. Тепер він став веселим.
— Ти гадала, це нагода вдягнути смокінг? — підкусив він, торкаючись лацкану.
Я насупилася, щоб приховати збентеження.
— Я не знаю, як воно відбувається. Принаймні для мене це видавалося раціональнішим поясненням, ніж учнівський бал. — (Едвард шкірився). — Не смішно, — сказала я.
— Так, ти маєш рацію, аж ніяк, — погодився він. Посмішка зникла. — Та я б радше ставився до цього як до жарту, ніж вірив, що ти говориш серйозно.
— А я серйозно. Він глибоко зітхнув.
— Я знаю. Ти справді так цього хочеш? В очах знову забринів біль. Я прикусила губу, кивнула.
— Тоді приготуйся до кінця, — пробурмотів Едвард майже сам до себе, — до сутінків твого життя, що тільки нещодавно почалося. Ти готова відмовитися від усього?