Йдучи тротуаром, заповненим підлітками, я якнайнижче натягнула на голову каптур. Проста чорна куртка не вирізнялася серед натовпу, зауважила я з полегшенням.
Коли я минула кафетерій, корпус номер три відшукався легко. Велика чорна трійка на білому квадраті прикрашала східну стіну будівлі. Моє дихання поступово прискорювалося — пропорційно наближенню до дверей. Заходячи всередину слідом за двома власниками плащів унісекс, я зробила спробу затамувати подих.
Клас виявився невеликим. Народ переді мною зупинявся ледве не в дверях, щоб повісити плащі на довгий ряд гачків. Я вчинила аналогічно. Звернула увагу на двох дівчат — блондинку з білосніжною шкірою і другу, також бліду, але з русявим волоссям. Принаймні моєю шкірою тут нікого не здивуєш.
Я віднесла бланк учителеві, високому чоловікові із залисинами, містеру Мейсону, якщо вірити іменній табличці на столі. Прочитавши прізвище, він витріщився на мене — не надто обнадійливий початок; звісно, я почервоніла, як буряк. Та він принаймні не став представляти мене класові, а відправив до порожньої задньої парти. Це мало б ускладнити однокласникам процес витріщання на мене, але якимсь дивом їм це все одно вдавалося. Я не відривала очей від списку літератури, який учитель вручив мені. Класика: Бронте, Шекспір, Чосер, Фолкнер. Все вже прочитано. Це заспокоювало і… навіювало нудьгу. Цікаво, мама погодиться вислати папку старих творів — чи вважатиме це нечесним? Я прокручувала в голові різноманітні аргументи для нашої розмови, поки викладач бубнив далі.
Коли пролунав дзвоник — гугнявий гудок, цибатий хлопчина з проблемною шкірою і вугільно-чорним прилизаним волоссям перехилився через прохід, щоб поспілкуватися зі мною.
— Ти Ізабелла Свон, правильно? — він скидався на занадто запобігливого члена шахового гуртка.
— Белла, — виправила я його. Кілька сусідніх парт обернулися назад, щоб подивитися на мене.
— Який у тебе наступний урок? — запитав він. Довелося залізти до сумки.
— М-м-м, правознавство у Джефферсона в шостому корпусі. Я не могла уникнути погляду цікавих очей співрозмовника.
— Я йду до четвертого корпусу і можу тебе провести… — точно містер Запопадливість. — Я — Ерик, — додав він.
Я обережно всміхнулася.
— Дякую.
Ми вдягли куртки й вискочили під дощ, який знову періщив дай Боже. Можу заприсягтися, кілька людей ішли достатньо близько від нас, тримаючись на зручній для підслуховування відстані. Сподіваюсь, я не стаю параноїком.
— Форкс зовсім не схожий на Фенікс, так? — поцікавився Ерик.
— Анітрохи.
— Там нечасто дощить?
— Три-чотири рази на рік.
— Ого, це як там? — здивувався він.
— Сонячно, — відповіла я.
— А ти не дуже засмагла.
— Моя мама — частково альбінос.
Ерик нерішуче роздивлявся моє обличчя, я зітхнула. Схоже, хмари і почуття гумору поєднуються кепсько. Пару місяців такого життя — і я забуду слово сарказм.
Ми пройшли повз кафетерій у зворотному напрямку, до південних корпусів за спортзалом. Ерик провів мене до дверей, хоча напис на них не відрізнявся двозначністю чи заплутаністю.
— Щасти тобі, — побажав він, коли я взялася за дверну ручку. — Може, ще зустрінемося сьогодні на уроках, — додав із надією.
Я загадково посміхнулася і зайшла всередину.
Решта ранку минула приблизно у тому ж дусі. Викладач тригонометрії містер Ворнер, якого я так чи інак зненавиділа б за його предмет, єдиний змусив мене вийти перед класом і назвати своє ім’я. Я затиналася, червоніла і перечепилася об власні черевики, повертаючись на місце.
Після двох уроків я запам’ятала кілька облич із кожного заняття. Завжди знаходилися сміливіші учні, котрі представлялися перші й цікавилися, чи подобається мені у Форксі. Я намагалася відповідати дипломатично, але здебільшого беззастережно фантазувала. Принаймні щоб знайти корпуси, карта мені не знадобилася.
Одна дівчина сиділа за сусідньою партою на тригонометрії та іспанській мові, потім ми разом пішли в кафетерій на ланч. Вона була мініатюрна, сантиметрів на десять нижча за мої метр шістдесят три, але її непокірні чорні кучері майже згладжували різницю у зрості. Я не запам’ятала її імені; мені залишалося тільки всміхатися і кивати, поки вона теревенила про уроки та вчителів. Я не стежила за розповіддю.
Ми сиділи в кінці довгого столу з кількома її друзями, з котрими вона мене познайомила. Їхні імена вилетіли з моєї голови тої миті, як вона їх вимовила. На них, здавалося, справила враження розкутість дівчини у спілкуванні зі мною. Хлопець з англійської, Ерик, помахав рукою з протилежного кінця зали.