Зажурена без спілкування з аборигенами, Галина Миколаївна нудьгувала у своєму куточку, а поруч неї заливався губатим соловейком Петрушка, посмикуючи голівкою і акуратно розвішуючи на вухах моложавої дами середніх літ локшину своїх фанаберій, аж закочуючи від задоволення безсоромні чесні очі вірного бійця Партії СС.
Так тривало, доки потяг не в’їхав на територію Донбасу. Тієї ж миті все враз змінилося навколо нього: рейки під колесами бралися сяяти блискучою новітньою чистотою, шпали наливалися свіжими соками — ледь не лопалися; трава й дерева починали світитися флуоресцентною зеленню, донбаські черв’яки з опаришами вилізали на сонечко і ніжилися, потягуючись мускулистими тілами, замріяно посміхаючись та підморгуючи один одному; кури істерично-радісно закудкудакали, а півні почали швидко нарощувати виробництво дієтичних яєць.
Усе навкруги відроджувалося, розквітало, починало кохатися і розмножуватися; оживали засохлі пеньки і пускали бруньки старі паркани, від народження не фарбовані; починали наввипередки бігати паралізовані каліки і оклигували невиліковно хворі; всі безплідні жінки разом завагітніли, а чоловіки-імпотенти вмить стали гіперсексуалами і почали збиратися за кордон, аби стати зірками у порнофільмах. Навіть облізлі чаморошні коти верещали і томно стогнали, неначе був березень.
Що ж до простих жителів Донбасу, то вони масово ломонули до ешелону, у захваті принюхувались і захоплено вигукували, аж закочуючи очі від задоволення:
— Як пахне!.. Ні, ви тільки внюхайтеся: які пахощі! Це вам не якась там примітивна «Chanel № 5», або, не при дітях буде сказано, «True Star Gold» задрипаний! Майже так пахнув одеколон «Тройной», доки його не попили кляті алкаші, та ще хіба духи «Красная Москва»!..
І аж притулялися носами до вагонів, шумно втягуючи всередину легенів якнайбільше повітря.
Що далі по Донбасу просувався потяг, тим більші юрби людей його зустрічали: на станціях, полустанках і простих переїздах — жінки у білих святкових одежах, які так популярні в цих краях, з охайними зачісками і чистенькими діточками біля грудей. І діточки тримали в маленьких руцях сині прапорці з написами «СССР — да! NATO — по!» та «АЕРОБОЛОЇД — наше майбутнє!» на синьо-червоних кульках, і смачно посміхалися перекошеними беззубими ротиками, з насолодою дихаючи на повні рахітичні грудоньки і підгинаючи покручені ніженьки.
Чоловіки, з шахтарськими і хімічними обличчями, теж у світлому, майже не розмовляли матюками, лише сім слів з десяти!.. — були практично тверезими — всього по 0,7 на брата!.. — грали на гармошках і співали щирих, веселих пісень про світле завтра:
Мы бежали с тобою зеленеющим маєм,
Когда тундра надела свой весенний наряд.
Мы бежали с тобою, опасаясь погони,
Чтобы нас не настигнул пистолета заряд.
По тундре, по железной дороге,
Мчится поезд курьерский «Воркута — Ленинград».
І всі щиро раділи, бо в Донбас приїхало велике, яскраве, запашне свято!..
Зі станції Байрак, що неподалік вкрай квітучого і затишного донбаського міста Дебільцеве, потяг повернув на бокову колію і, попирхуючи парою, тихенько покотив до Калинівки, у «зону» для особливо небезпечних злочинців — саме в ній зберігалися місцеві «запаси Партії».
Відчинилися величезні ворота, і смердючий поїзд заїхав на територію. На численних височенних вишках було пусто, лише кулемети ДШК втупили свої дірчасті стволи у землю. Ніде не було ніякої охорони, взагалі — нікого!.. — а все навкруги робилося якось саме, автоматично.
З великих динаміків-дзвонів пролунало неголосно і спокійно, добре поставленим чоловічим голосом:
— Начальник ешелону, вас чекають за дверима з табличкою «Керівництво установи», зліва від напрямку руху потяга.
За масивними, зі скла і чавуну дверима, Вілен Петрович побачив темноволосого амбала, у відпрасованій смугастій робі з доброї англійської тканини, що сидів за великим письмовим столом, не меншим, ніж у Шерстохвостова в обласній раді. Під робою виднілася білосніжна сорочка, розстебнута до пупа, а на грудях читалося татуювання: «Ми прийдемо, куди йдемо!» під зображенням Спаської вежі Кремля.
— Сідайте, братане! — запросив хазяїн цього досить великого кабінету, показавши рукою на зручне м’яке крісло збоку столу. — В цій зоні керую я, у нас тут самоврядування. Бо вся охорона розбіглася — мало платять… Тож самі себе і охороняємо, і перевиховуємо.