Він дістав сигарету «Davidoff:» і прикурив її від золотої запальнички «Anchor» у чохлі з гадючої шкіри, блиснувши платиновим годинником «Longines» серії Flagship Automatic Chrono.
— Раніше мене звали Пахан Зони, але у зв’язку з Перебудовою ми відмовилися від старого й образливого жаргону, тепер мене кличуть Педагог, з двома літерами «д», щоб розумілася різниця між професією і моїм званням. Каву, чефір, гашиш, героїн? Чи, може, томатний сік з морфієм? Чи — когось з опущених, для гостроти відчуттів: побалуватися, побешкетувати з ним? Є дуже цікаві екземпляри — співаки, актори, літератори…
— Ні, дякую… — насторожено відмовився гість. — Коли можна, кави, будь ласка… Але не розчинної, бо то — помиї.
— Ображаєте!.. — розвів руками Педдагог і скривив обличчя. — Кава у нас — бразильська, сімнадцяти сортів, вищого ґатунку, отримуємо разом з героїном, з Колумбії, прямі постачання: у мішки з кавою ховають «товар». Митниця про це знає, але… там теж люблять гроші.
— Тоді кави. Але… без героїну, коли ваша ласка… Мене від героїну дещо… пучить. А в дорогу, самі розумієте… — Шерстохвостов відчував ногами, що враз стали босими, холодну гладеньку гостроту леза небезпечної бритви.
— А зробимо так… — Хазяїн прищулив привітні льодяні очі. -Каву я вам дам із собою, по мішку кожному, та й усякого смачного відсиплю. І кожному — кавоварку-еспресо, на подарунок — у нас тут умільці роблять, по ліцензії фірми «Morphy Richards», але більш якісно. А ви покуштуєте наш, фірмовий чефір, зварений за моїм особистим рецептом — такого більше ніде не роблять. Бояться. Один зварив, так стрибнув з причалу у Жданівському порту, спочатку на дві доби зануривши ноги в таз з бетоном… І чого його потягло купатися, з бетоном на ногах? Не уявляю… А інший — відмовився пити мій чефір, так йому одразу…
— З задоволенням спробую! — швидко погодився Вілен Петрович, часто закивавши головою. — Ще ніколи не пив…
— От і добре, бо ви мені сподобалися, і було б жаль… — і він захрустів пальцями, а потім гукнув, ледь повернувши голову вбік: — Сержант Козарьов!
Звідкись вистрибнув, як м’ячик на рибальській гумці, невеличкий опецькуватий хлопчина, з чорненьким кучерявим волоссям, у формі з погонами:
— Я тут, мій бос! — і широко посміхнувся ротом з залізними зубами. — Закипає! Через хвилину подам. Щось іще?
— Ні, не будемо псувати враження від чефіру під назвою «Прем’єр». Можливо, пізніше.
— Слухаюсь! — виструнчився Козарьов і миттєво зник, як і з’явився.
— Мій денщик, — пояснив власник кабінету. — Єдиний, хто залишився з охорони. А чому? Бо взяв у свого товариша п’ятдесят карбованців, а через півроку заявив, що вже віддав, відправивши поштою. А брат цього товариша — у нас, тут. За грабунок. І поскаржився мені. Звичайно, це — не сума, але ж… принцип є принцип. Я нарахував проценти: на суму, на хамство, на брехню, на непорядність — вийшло п’ятдесят тисяч карбованців.
— Цікава у вас бухгалтерія, — здивовано хмикнув гість, хитнувши головою.
— Нормальна! — посміхнувся Педдагог. — Перевиховує враз і назавжди. Так от, платня у цього хлопця — три тисячі карбованців на рік, то років через двадцять він і розрахується, як доживе, бо тут… складні умови. Іноді відпускаю його додому, у коротку відпустку, до дружини. До речі, в нього це — вже шоста. Спритний хлопець!..
— Авжеж, я бачу… — Вілен Петрович посміхнувся. — Меткий…
— Ну а ми поговоримо про справи наші скорботні, - розвів руками Педдагог, коли через хвилину чефір у чорних закопчених алюмінієвих кружках, що покоїлися на кришталевих блюдцях, стояв на столі. — Зважте: мій-чефір повинен бути саме в таких кружках! — Шерстохвостов кивнув головою і посміхнувся. — Так от… У нас тут зберігаються двадцять вісім вагонів з… товаром. Але вам ми причепимо лише сім…
— Не зрозумів!.. — напружився начальник ешелону. — 3 якої дивини так?
— … а двадцять один — ми залишимо собі. Чому? Ну, по-перше, двадцять одно — то «очко», самі розумієте…
— Та те — я розумію, але не розумію, на яких підставах ви взагалі збираєтесь залишати щось собі? Це, як ви знаєте…
— Авжеж, знаю! — посміхнувся Педдагог морозно. — Це золото вашої Партії, а вашу Партію, в далекі дореволюційні часи, створювали саме ми!
— Тобто, як?.. Що ви…
— А згадайте, — перебив хазяїн, подавшись тілом до гостя, — хто добував тоді гроші для цих ваших марксистів-ленінців? То були Камо, Коба, Красін, Берзіньш, Бухарін, Дибенко, Єнукідзе, Петерс, Троцький, Свердлов — всі вони були теж з криміналу, всі рецидивісти, як і сотні тисяч інших, що полізли в політику, грабуй ючи банки, організовуючи афери, вбивства, заколоти, страйки. Це вже потім, вилізши нагору, до влади, вони віддалилися від свого кола, зробили себе чистими і незаплямованими. Але згадайте: ніколи, я підкреслюю! — ні-ко-ли! — комуністична влада не пресувала кримінал так, як своїх політичних опонентів! За вбивство або грабунок могли дати десять років, а от за політику — розстріл або вічне поневіряння по таборах і тюрмах.