Хвилин через десять здалеку почулися несамовиті, аж завиваючі, горлання:
— Ні-і-і-і!.. Не треба!.. Я не хочу!.. Що ви робите?! Ні-і-і-іі-іііі-іііііі-ііііііііі!!!
— Чим це його пригощають, що він так лементує? — здивовано зметнула бровами Галина Миколаївна. — Не отрутою ж… Так чого ото волати?
— Може, забагато наклали, а може — дуже гаряче… — припустив Вілен Петрович, стинувши плечима.
Петрушка повернувся хвилин через сорок, плюючись в усі
боки, тримаючи обома руками штани і не дивлячись ні на кого:
— Там ще на тебе чекають! — він ткнув пальцем у бік журналістки. — Аби документи забрала…
— А чому ти горлав так несамовито? Чимось несмачним пригощали, чи гарячим? — Але Петрушка лише зиркнув косо і сплюнув у відповідь.
Галина Миколаївна повернулася швидко, і теж невдоволена:
— Ось, передали документи, на одинадцять вагонів, — і жбурнула папери на табуретку, що правила їм за стіл.
— Чому — на одинадцять? — здивувався начальник ешелону. — Говорили про сім…
— Чотири вагони наш Леонід Іванович заробив… Сказали, дуже їм сподобалася його лекція про внутрішні резерви КПРС. Тому треба виділити йому премію, з резерву Партії. Так сказали. А на мене навіть уваги не звернули, як на чмо яке… То що ж, я премію не заслужила?! То де ж справедливість? Ще сказав, цей… Педдагог, що чекає вас на якийсь… чефір.
— Буде й тобі премія, буде! — кинув Шерстохвостов, читаючи папери. — Всім буде премія! І навіть — не розстрільна! Я піду, а ви тут чекайте. Треба попрощатися, та й подарунки забрати. Скоро вирушаємо.
Уже скоро місяць, як сморідний потяг повзе по Україні, поволі спускаючись за картою на південь.
Постійно трапляються якісь негаразди, але Шерстохвостов з підлеглими напруженням розуму й тіл вирішують все і ідуть далі.
Вілен Петрович, вже давно звиклий лише керувати, лише наказувати, коли йому усміхнено дивилися в очі і ловили кожне його слово, важко влізав у личину простого директора якогось там заводу, якому потрібно бути і хитрим, і спокійним, і метким, аби досягати мети. А ще — без гонору, завжди готовим і поступитися, і прогнутися, і посміхнутися.
Але час минав, і Шерстохвостов відтренував свої хребет і розум до потрібної гнучкості, хоч і залишався всередині все тим же Льопою, але набагато хитрішим і достатньо досвідченим. Він навіть почав експериментувати: де треба вдарити — лизав, де треба брати — давав, де треба закусити — занюхував, де треба з’їсти — випльовував.
Проїхали майже всю Україну. Він дивився навкруги і бачив занедбані, зарослі бур’янами поля, закриті шахти, заводи і величезні комбінати, порушені будівлі, почорнілих від зневіри людей, вмираючих від голоду і скрути пенсіонерів, п’яну та обкурену молодь, калічних' немовлят, запустіння та розруху скрізь і в усьому.
Але не це хвилювало Білена Петровича, бо таке його не хвилювало ніколи — він завжди був спокійним і холодним усередині, хоч і навчився малювати на своєму обличчі ті емоції, яких від нього чекало оточення. А хвилювало, як він буде жити далі в цьому світі, що так стрімко котиться у прірву економічного, політичного і морального колапсу. Що буде з ним, і як запобігти майбутніх негараздів і прорахунків.
Що ті люди, що ця країна?..'- навіть своєю сім’єю він майже не переймався: лише настільки, наскільки це було необхідним. Навіть те, що дружині ставало все гірше, його хвилювало лише в розрізі власної долі, в розрізі стосунків з тестем, від якого в цій країні, як і в долі Білена, все ще залежало дуже багато. Не мав він у своєму серці ні любові до ближніх, ні співчуття до знедолених, ні жалю до убогих та калік. Чи не було дано, чи сам задушив у серці, ще паростками.
Зморений довгим днем і всім цим важким, напруженим шляхом, що починався здаватися нескінченним, Вілен Петрович лежить у своєму кутку, на новенькому матраці, кинутому на солому. Це Педдагог, разом з кавоварками, подарував кожному з них по такому товстому пружинному чуду, що теж виробляли в зоні, пообіцявши:
— Скоро ми відкриємо фірму і будемо випускати такі матраци для всієї України, а ще й за кордон! Вже й назву для фірми придумали: «Віньєтка». Є один товстенький меткий клоун, Мишко, на якого можна повісити цю справу. Але такий хитрий, паскудник: сам себе постійно обдурює!
А ще дав по товстенній верблюжій ковдрі і подушці, розмірами з перину — виявився і гостинним, і не скупим… А може, то заслуга Петрушки?.. Та хай, яка різниця… Але ж і кави дав, і марихуани та героїну відсипав щедро, і поїсти-попити притягли стільки, що до кінця шляху стане… Треба буде віддячити йому в майбутньому, як станеться нагода.