— Можеш не шепотіти — і я, і всі тут чують все так, наче ти кричиш. Для нас усе відкрито, — посміхнувшись, розвів руками Махно. — А звідки приходимо — тобі вже пояснили. Ох і запахи ж від вас! Досі таких не чув… Все живе порозбігалося! Добре, на нас вони не діють.
Петрушка, тихо крекчучи і стогнучи, теж підійшов до дверей, роздивляючись навкруги. І побачене йому зовсім не сподобалося: хто знає, як воно тут, бо ці чоловіки теж без жінок, і давно, і виглядають не зовсім привітно. Тому вирішив мовчати і бути непомітним — нехай Шерстохвостов із цією шльондрою відкараскуються від нових проблем, які — він відчуває кібчиком — будуть.
— Я хочу вас повідомити, товариші комуняки, що серед цих… запашних багатств є те, що належить мені з друзями, — Нестор Іванович уважно розглядав свій маузер, замислено тримаючи його просто перед очима, немов вирішував, чи відразу стріляти, чи спочатку погомоніти. — Тому що моя армія теж, на мою велику огиду і з моєї вини, приклала руки до зміцнення радянської влади. А значить, ваша влада нам завинила зі свого добра. Бо більшість з нас — перестріляла, задавила в таборах, спочатку пообіцявши помилувати і нагородити. А зараз ця влада скінчається, тому настав час розрахуватися.
- І — скільки ви хочете? — насупився, криво посміхаючись, Вілен Петрович. — На скільки нарахували боргу? Мішок, два, чи, може, десять?
— От за що мені завжди подобалися комуністи, — зареготав Махно, аж закидаючи голову, — так це — за свій гумор! Він у вас завжди, в усі часи, вкрай специфічний. Як оце зараз. Ні, ми порахували, виходить чотири вагони: один мені, а три — на колектив.
— Але навіщо, як вас уже немає? — поцікавився Шерстохвостов. — Що з цими вагонами стане?
— Так, нас немає, але залишилися наші нащадки. У моєї онуки є син, мій правнук, вкрай меткий та проворний хлопчина. В мене пішов — і зростом, і придурю. Більше того — мій повний тезка! І він має жити добре та зробити щось, чого я не встиг, Врятувати когось чи пожежу загасити, або що. Саме для цього й потрібні мої скарби. І у кожного з моєї армії є хтось, потребуючий допомоги. Тому не будемо торгуватися, а розійдемося по-доброму, якщо ви, звичайно, — він, наче вибачаючись, здійняв руками, — не хочете на цугундер. І поїдете ви далі, а ми залишимося тут, чекати кінця вашої влади. Бо доки ви, комуністи, існуєте, не буде нам вічного спокою. Позаяк ваші гріхи — то й наші гріхи, окрім своїх, особистих.
— Ні-ні-ні!.. На цугундер ми не хочемо! — Тоненько залопотав переляканий Петрушка, з жахом дивлячись то на Білена Петровича, то на батьку Махна.
— Замовч, — зло кинув Шерстохвостов, — цугундер — це не те, про що ти подумав… Це зовсім інше… хоч і схоже дещо. Навіть набагато гірше.
Зненацька вся юрба у степу разом зареготала — важким, мертвим сміхом, немов сміялася одна людина на багато голосів, і від цього сміху у живих дибки стало волосся, а шкіра напружилася від морозного відчуття потойбічної безмежної небезпеки.
— Але ж — ці скарби брудні, та й самі створені з бруду… — знову спробував врятувати становище Вілен Петрович. — Як же ви свому тезці-правнуку подаруєте, у такому вигляді? Де відмивати будете, Нестор Іванович?
— О-о-о-ооо!.. — зареготав Махно щиро, аж руки розкинув і подався тілом назад. — Мій правнук не гидливий! Він такі скарби не те що відмиє, язиком своїм вилиже!.. Цей хлопець — щирий нащадок комуністичного ладу. І я, через нього, ще віддячу вам!
І знову степ зареготав єдино, неживим морозним сміхом.
— А ви зважте, — посміхнувся суворо Нестор Іванович, раптом спинивши сміх, у запалій тиші, - що людина своє життя гайнує на непотріб, який має за цінності. То хіба варто жалкувати за чимось, коли не рахуємо кожний свій день, не складаємо йому вартість? Хіба життя — не найвища цінність для кожного, про яку ніхто не думає, ганяючись за примарним багатством? Бережіть свої душі замість берегти кишені.
— Ти — наче піп з амвону… — саркастично помітив Шерстохвостов. — Наче все життя піклувався своєю душею.
— За те й покарання маю, що жив без розуму, — він поник головою. — Вам того не зрозуміти. Людина може змінити свій шлях, але — коли хоче. Ви ж — біжите до того, що на вас чекає. Тому не дивуйтеся, отримавши врешті-решт те, чого завжди жадали неосмислено.
— Ну добре, забирай вже свої чотири вагони, бо ми звідси поїдемо прямо до Єрусалима, до Стіни Плачу, задля покаяння, тебе наслухавшись… — Вілен Петрович до кінця оцінив ситуацію і дещо заспокоївся. Навіть пожартував: — Може, вам нашого Леоніда Івановича залишити, на перевиховання? Чи, на оновлення моральних устоїв?