Але коли всі зустрічні, хто посміхаючись, хто зловтішаючись, питали, як це він воскрес через стільки років і за які чесноти, Петро ледь спромігся повернутися додому і впасти на ліжко, вдягненим і взутим. І випасти зі всього цього страхіття, яке не могло йому привидітися навіть у самому жахливому сні, за всі його більш ніж сімдесят років.
Уже ввечері зайшов старий друг Йовмен Сніжко. Петро так і лежав, як застиг зранку: горілиць, втупивши пусті очі у стелю. Йовмен сів на ослін, спершись ліктем на стіл та підперши щоку долонею. І довго сидів, дивлячись кудись. Просто сидів, мовчки, заклякло, у мертвій тиші, яку порушувало лише цокання «ходиків» на стіні, що Петро їх купив у сільпо, коли народився син, і всі ці роки чистив, змащував, регулював, ремонтував, розмовляв. Вони стали майже друзями, разом долаючи час: один споживаючи, другий — відлічуючи.
— Я знаю, важко… Розумію, — нарешті тихо мовив Йовмен, не ворухнувшись. — Але — яка твоя вина?.. Він же не дитина мала, котра не відає, що коїть… Тому не пали себе, не рви душу.
— То — моя кара за мої гріхи, — після нескінченно довгого мовчання відповів Петро. — За ті смерті, що скоїв на війні. То розплата. Я відчуваю це.
— Але… навіщо ти так?.. Хіба твоя вина, що вбивав колись? Убивав ворога, хіба не так? Виконував наказ — хіба не так? — Йовмен зроняв слова повільно й тихо. — А інакше, вбили би тебе. Як не фашисти, то свої. Ти ж пам’ятаєш, розмова була короткою — куля. Чи звідти, чи від своїх. Ти не мав вибору…
— Мав… Я би нікого не вбив. І, можливо, не було би сьогодні того покарання, коли рідний син, єдиний, якому дав життя, народивши в щирій любові, поховав мене, ще живого!.. А ще до того — викинув зі свого серця, як і маму свою.
— А то вже — його гріх! І не картайся! Ти за своїм бажанням, по своїй волі, не вбивав і зла не чинив нікому. Як і Мальва твоя. Тому — терпи. Все минеться і забудеться. Не виходь з двору деякий час, доки навіть дурні не збагнуть ціну словам твого Білена. А як збагнуть, то й перестануть насміхатися. Та й я… Поговорю з найбільш язикастими.
— Але ж… він поховав мене перед всією країною, навіть перед усім світом!.. Як же жити?
— Заспокойся! Як вся ця катавасія мине, про твого Білена враз забудуть, та й про все інше теж… Час — найкращий лікар.
— А як, боронь Боже, він стане Президентом?! — аж повернув голову Петро, аж напружився.
— Тю!.. Ну, ти вже зовсім здурів, лежачи тут! — Округлив очі і розвів руками від несподіванки Йовмен. — Не може бути того, чого бути не може!.. Давай-но вставай, діставай сала, огірків, я чарки помию — та й відсвяткуємо твоє воскресіння! Бо коли ЦЕ не подія — то що тоді є подією?!
— А я б і не здивувався дуже… — Петро сів на ліжку, задумливо дивлячись у вікно. — Мене вже нічим не здивуєш у цій шаленій країні…
— Ти таки точно здурів! — махнув рукою Йовмен. — Накривай на стіл, а то я зранку голодний!
— Я теж…
— Тобі — не положено! — тихо засміявся гість. — Бо воскреслим їсти не треба. А от про випити — не знаю. Тож накривай, з’ясуємо й це питання! З твоїм здоров’ям ти ще пів села проведеш в останню путь! Ану, чи згадаєш, коли хворів наостанку?..
— Мабуть, що й ні…
— Так, отож!.. Я — наливаю? За твої сто років життя? Знаєш же нашу прикмету: коли когось поховали язиком, то той довго жити буде.
— Наливай! — посміхнувся хазяїн, сідаючи до столу.
— Так, отож…
Петро помер у той день, коли Білена Петровича Шерстохвостова оголосили Президентом Незалежної Держави.
Ховали Петра у ясний і теплий вересневий день, усім селом.
Поруч з акуратною, доглянутою могилкою Мальви, серед зелені трави виріс свіжий жовто-рудий пагорб, укритий вінками і квітами. Сільські люди говорили мало, але щиро і голосно плакали, бо жив Петро достойно, спокійно і зла нікому не робив.
Був би живим Курваєв, то щось би виголосив, багатослівне й недоречне, та про колишнього придурошного голову сільради вже й пам’ять у сельчан стерлася давно, як і про всю їхню балахманну сім’ю, від якої залишилися розвалини колись справної хати та кончений Захар.
Потім майже всім селом зібралися на подвір’ї Петра і пом’янули його світлу душу тим, що кожен приніс із собою.
Новий Президент Держави не був на похованні. Саме в цю мить він присягався, поклавши руку на Конституцію, а іншу — на Біблію, — у вірності своєму народові, ідеалам добра і людяності, щиро обіцяючи невсипно і до скону піклуватися про рідну Державу, як син піклується про батьків своїх.
…І був той день, і був той вечір, наприкінці двадцятого століття.