Юрій Іванович, що вже мав сімдесят сім років, перестав виходити з хати, весь час сидячи перед величезним плазмовим телевізором і споглядаючи на те, що діялося у світі і в країні, час від часу скупо роняючи:
— Ні, ти тілько глянь, які паскуди!.. Ти подивись: які паскуди! — Не зважаючи, що поруч нікого немає.
Потім — чи вже сил не стало, чи просто втомився-лише тихо шепотів сам до себе:
— Паскуди… От, паскуди!..
Липкий клей, що завжди був у його очах, висох, як висохли і самі очі, маленькими злими дірочками згубившись у зморшках обличчя. Він так і помер: біля телевізора, з розплющеними згаслими очима, спрямованими на калейдоскоп картинок дійсності, яку все своє осмислене життя Юрій Іванович Балига душив і прагнув не допустити.
Помер, почувши по телевізору звістку про загибель приватної яхти, з двома пасажирами. І побачивши фото своєї онуки з чоловіком. Він був тоді у хаті сам — зять у затінку веранди писав мемуари, в яких не шкодував яскравих фарб для своїх колишніх колег по політичному життю. Юрій Іванович так і не встиг сказати Білену про почуте, і смерть дочки для батька назавжди залишилася таємницею.
Вілен Петрович поховав Балигу поряд з дружиною та донькою і навіть пам’ятник поставив обом — бо і в тещі його не було. І після цього згубив останню цікавість до всього навколишнього, поринувши у злі спогади минулого і виливаючи їх на папір.
Спершу жителі Сутінок з цікавістю споглядали за своїм земляком, що повернувся в рідне село, як у заслання. Хтось при цьому навіть згадував Хрущова, а чи й Берія, і всі співчутливо хитали головами, проводжаючи поглядами охайно вбраного Білена, неспішно й поважно крокуючого до крамниці чи на пошту, чи до свого храму, якого уже двічі обкрадали бічі на чолі
із Захаром Курваєвим.
Коли ж з’являвся у крамниці, хтось обов’язково кидав репліку:
— Щось сьогодні банани несвіжі… - на що лунала відповідь:
— То візьми ананасів, чи ківі, чи кокоса!
— Та й вони… наче не вчора зірвані…
— Тоді почекай — будуть вибори, ми знову оберемо свого земляка, і в крамниці навіть хліба не стане… — і всі всередині, і знадвору голосно заходилися від реготу, наче дивилися телевізора, де на всіх каналах жартували виродки з «Аншлагу» або — ті ж самі потвори — із «Дзеркала».
Вілен Петрович все це сприймав мовчки, неначе його й не стосувалося, але якось, дочекавшись великої юрби біля крамниці і вислухавши звичайний діалог про несвіжі банани, сказав голосно, звертаючись до всіх і ні до кого:
— Дивлюся я на вас, дивлюся… і — жаль мені вас. А потім подумаю-подумаю: да і хер з вами!.. Бо якими були ви, такими і залишилися.
На що, вже через секунду почув:
— Ага!.. Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву!..
А десь збоку пролунало:
— Не жили ми добре, не будемо й починати!
І після цього Шерстохвостов ні на що не звертав уваги, лише вдома тіпався від люті, скажено виголошуючи промови перед телевізором, розмахуючи руками і кидаючи в’їдливі запитання в екранну юрбу, що стрибала і корчилася під розхристані голоси гурту «Ґвалтуючі Скрипки». Ті, у пропітнілих вкрай, блискучих наче засопливлених, циганистих сорочках, радісно сяяли за-шмурдяченими обличчями вихованців спецінтернату для неповноцінних ідіотів:
Потім їхній соліст шморгнув зламаним носом-шнобелем, струснув ніколи не митим довгим волоссям що пахло двічі використаними підгузниками, самовдоволено посміхнувся і зник.
А його одразу ж змінив зачмоканий життям прицуцок, увесь гламурно занедбаний і неохайний.
Люто почухавши неголену пику (педикульоз?..) він заспівав зненавистю до перукарів у голосі кастрованого кота, захриплого від болю кастрації. І в тій пісні було щось і від Кафки, і від невгомонного Фрейда, і від Павлова з його безумовними рефлексами, і навіть з підручника по психіатрії, де — про сексуальні відхилення: