Ні — в якому селі, ні — коли, правдивий канал не сказав. Просто — «днями пішов».
Жодна ж газета не вмістила навіть некролога.
Ховали Білена Петровича Шерстохвостова на третій день, по обіді, на самому краї сільського цвинтаря, між померлими і самогубцями. Як особливу людину. Хоча — ні з Києва не було нікого, ні з області, ні навіть з райцентру.
Зранку стояла ясна й спекотна сонячна погода, а за мить до винесення труни все небо намурмосило важкими сіро-чорними хмарами, що провисли майже над самісінькою землею, сіючи холодний дощ — нудний, важкий, затяжний, що все посилювався, доки не перетворився на суцільну зливу, без початку і кінця, без надії…
Чорноземна земля враз розкисла. Малолюдна процесія почала ковзатися на твердому і грузнути ногами на м’якому, тихенько, але зле матюкаючись під ніс.
Здійнявся пронизливий поривчастий вітер і став жбурляти пригорщі води в обличчя людей, за комір, у рукава, вириваючи з рук парасольки, розхристуючи одяг, обліплюючи тіла враз змоклою наскрізь тканиною…
Звичайний у таких випадках духовий оркестр захлинався в цупких щільних струменях води, задихаючись від вітру, і сумно стогнучі труби губили деякі ноти, здобуваючи цинічно-зухвалі — квакаючі і повискуючі — звуки, перетворюючи жалобу в якусь нервову насмішкувату містерію, у виконанні нетверезих дилетантів.
Шестеро несли труну, накриту великим шматком целофану, намагаючись не впасти або не зронити небіжчика і тримаючи при цьому краї плівки, що рвалася геть, лунко ляскаючи і вигинаючись своїм прозорим тілом у поривах холодного вітру, заплетеного в дощ.
У зранку викопаній ямі було на чверть брудної води, з листям і травою на поверхні, і домовина, опущена вниз, захиталася човном, потім стала набиратися водою і повільно занурюватися вглиб.
Всі заклякли на це, потім швидко кинули по три жмені мокрої землі, стікаючої крізь пальці, а зарослий пикою і похмільний душею біч Захар Курваєв почав швидко закидати останню оселю свого вічного недруга-суперника, шкірячи чорні прокурені пеньки зубів у злісній усмішці та шморгаючи кривим зламаним носом.
Коли вже виріс пагорб, нашвидкуруч, трясучись від мокрого холоду, поставили величезного важкого хреста із зовсім сирого дерева і поклали два понівечені негодою вінки — від селян та сільради.
Всю ніч над селом ганяв завиваючий шалений вітер, ламаючи гілки на деревах, зриваючи старі дахи, пориваючи дроти на стовпах і звалюючи самі стовпи. Щось стогнало і ремствувало, пирскало і шкірилося, реготало і ридало у темряві, спалахуючи блискавками і вибухаючи страшними сухими пострілами грому.
Нажахане село принишкло і зачаїлося в безсонні страху, швидко хрестячись, аж руки німіли, і згадуючи всі свої гріхи, навіть дрібні, незначні, ще з дитинства — давно і назавжди забуті…
На ранок, на чистому синьому небі стало сонце, освітивши розгромлені Сутінки.
Усі страхи ночі втратили силу і в оновлений, сьогоднішній день увійшли вчорашні люди. Без змін у душах і серцях.
Пізніше деревина хреста на могилі Шерстохвостова, сохнучи, посиніла; хреста хтиво покрутило, і став він якимось… непристойно-насмішкуватим. Як знущання.
І ще на дев’ять днів хтось прийшов до могили, непізнаний, а як на сорок, то не було нікого…
Наче й не існувало людини. Наче й не жив.
А вже наступного року могила заросла густою травою, чортополохом-татарником і чагарником, просіла, хрест геть розсохся, а потім і косо завалився, і худий старий ворон, що завжди сидів на його верхівці похнюпивши голову, і зрідка каркав як стогнав охриплим голосом, перебрався на «Прокляте дерево», біля могил самогубців, і застиг там, заплющивши очі — чи то заснув, а чи замислився.
І ніхто й ніколи не приходив сюди, не вклонявся пам’яті державної людини, не сидів, зажурено схилившись, і не загадувався, не думав над величчю мізерного людського життя, що перетікає в забуття і смерть.
Та не скінчується життя зі смертю одної людини, хоч би це й колишній Президент Незалежного Гондурасу.
Не скінчується навіть в одній Державі, хай вона й розташована поблизу цивілізованих країн, до яких заглядає через паркан. І не скінчується на всій нашій Землі, що ми її постійно душимо собою. Але… важко сказати, як це надовго.
Бо на зміну сьогоднішнім можновладцям ідуть завтрашні гуманоїди, деручись уверх, до керма, гублячи дорогою спроможність до добра і співчуття; здатність дивуватися, помічаючи весну і листочки на деревах, і свій народ під тими деревами. Гублячи свої вічні душі і не бачачи того. Піклуючись про себе і милуючись лише собою.