Стефені МАЄР
СУТІНКИ
Роман
Присвячується моїй старшій сестрі Емілі, чий ентузіазм допоміг закінчити цю історію.
А з дерева знання добра й зла — не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш! [1]
Передмова
Я ніколи особливо не замислювалася над тим, як доведеться померти, хоча протягом кількох останніх місяців підстав було аж забагато. Хай там як, я ніколи б не уявила смерть саме такою.
Майже не дихаючи, я вдивлялася крізь довгу залу в темні очі мисливця, а він приязно поглядав на мене.
Померти, щоб міг жити інший, той, кого кохаєш, — не найгірший спосіб попрощатися з життям. Благородний навіть. Це чогось варте.
Я усвідомлювала, що якби не поїхала до Форкса, то зараз не дивилася б у вічі смерті. Та страх не міг змусити мене пошкодувати про ухвалені рішення. Коли життя дає шанс здійснити мрію, що перевершує всі сподівання, нерозумно сумувати, коли мрія добігає кінця.
Мисливець дружньо посміхнувся і повагом рушив до мене, щоб принести смерть.
Розділ 1
З першого погляду
Коли ми з мамою їхали до аеропорту, вікна в автівці були опущені. Стовпчик термометра показував плюс двадцять чотири. Над Феніксом височіло ідеально блакитне, безхмарне небо. Я вдягнула улюблену білу мереживну блузку без рукавів і на шнурівці. Вдягнула як прощальний жест, тримаючи напоготові довгу куртку з каптуром.
На півострові Олімпік, що на північному заході штату Вашингтон, у полоні майже постійних темних хмар розташувалося невелике містечко Форкс. Містечко, де всупереч будь-якій логіці небо плаче частіше, ніж деінде в Сполучених Штатах. Від його всюдисущих непривітних сутінків мама втекла, коли мені виповнилося кілька місяців. До чотирнадцяти років мене змушували збувати там один літній місяць. Потім я твердо наполягла на своєму; три наступні літа мій тато Чарлі відпочивав два тижні у Каліфорнії.
У Форкс я наразі вирушала у добровільне вигнання — цей учинок викликáв у мене самої неприхований жах. Я ненавиділа Форкс.
І обожнювала Фенікс. Любила сонце і палючу спеку. Любила енергійне велике місто.
— Белло, — сказала мама востаннє, напевно, в тисячний раз, перш ніж я сіла на літак, — ти зовсім не мусиш цього робити.
Ми з мамою дуже схожі, тільки у неї коротке волосся і мімічні зморшки біля губ. Я пильно поглянула у її великі, по-дитячому широко розплющені очі й відчула справжній страх. Як я можу залишити мою люблячу, дивакувату, дорогу, боязку маму саму? Хто про неї піклуватиметься? Звичайно, тепер у неї був Філ — швидше за все, рахунки сплачуватимуться, холодильник і бак у машині не спорожніють, буде кому зателефонувати, коли вона заблукає, але все ж…
— Я хочу поїхати, — довелося збрехати. Я не великий майстер обманювати, але ці слова я так часто повторювала останнім часом, що вони прозвучали майже переконливо.
— Передавай привіт Чарлі.
— Обов’язково.
— Скоро побачимось, — упевнено сказала вона. — Ти можеш повернутися додому, коли забажаєш. Я приїду, тільки-но буде потрібно.
За обіцянкою крилася примара самопожертви. Я чітко бачила це у маминих очах.
— Не хвилюйся за мене, — поквапилась я запевнити її. — Все буде чудово. Я люблю тебе, мамо.
Вона міцно-міцно обійняла мене, я сіла на літак, а вона поїхала додому.
На мене чекав чотирьохгодинний переліт з Фенікса до Сієтла, ще одна година в маленькому літаку, приземлення у Порт-Анджелесі й годинна поїздка на машині до Форкса. Політ мене не турбував, одначе година наодинці з Чарлі викликала певне занепокоєння.
Чарлі у цій ситуації повівся дуже мило. Він здавався страшенно задоволеним із того, що я вперше виявила бажання пожити з ним тривалий час. Він уже встиг записати мене до місцевої школи і збирався допомогти у пошуках автомобіля.
Та ми з Чарлі були просто приречені на складні моменти. Жодного з нас не можна назвати балакучим, а я до того ж не вмію говорити ні про що. Я знала — батька не могло не спантеличити моє рішення. Як і мама раніше, я ніколи не робила таємниці з нелюбові до Форкса.
Коли ми приземлилися в Порт-Анджелесі, за ілюмінаторами падав дощ. Я не вбачала в цьому знамення — так мало бути. Я заздалегідь попрощалася з сонечком.
Чарлі чекав на мене в поліцейській машині. Нічого дивного, звісна річ. Він — шеф поліції Форкса, захисник спокою добропорядних громадян. Однією з головних причин, чому, незважаючи на обмеженість власних фінансів, я хотіла придбати машину, було небажання роз’їжджати по місту в автомобілі з блимавками на даху. Ніщо так не заважає нормальному пересуванню, як копи.
Чарлі однією рукою незграбно пригорнув мене, коли я перечепилася, спускаючись із трапа.
— Радий бачити тебе, Білко, — сказав він, усміхаючись і воднораз підхоплюючи мене і не даючи впасти. — Ти зовсім не змінилася. Як поживає Ренé?
— З мамою все добре. Я теж рада тебе бачити, тату, — (мені не дозволяли називати його «Чарлі» в лице).
У мене було небагато валіз. Більша частина мого одягу не годилася для штату Вашингтон. Ми з мамою витягнули на світ Божий усі можливі й неможливі запаси, щоб поповнити зимовий гардероб, та він від того ненабагато збільшився. Мої пожитки легко помістились у багажник поліцейської автівки.
— Я саме знайшов хорошу для тебе, цілком пристойну машину — дешевше не буває, — заявив Чарлі, перш ніж ми встигли пристебнути ремені.
— Яку машину? — мене збентежили слова «хорошу для тебе». А не для мене вона «не хороша»?
— Ну, власне, це пікап — «шевроле».
— Де ти його знайшов?
— Пам’ятаєш Біллі Блека з Ла-Пуша?
(Ла-Пуш — крихітна індіанська резервація на самому узбережжі.)
— Ні.
— Колись улітку він ходив із нами на риболовлю, — підказав Чарлі.
Принаймні я збагнула, чому не пам’ятаю Біллі. Я доклала чимало зусиль, щоб стерти з пам’яті болісні й неприємні спогади.
— Він зараз в інвалідному візку, — вів далі Чарлі у відповідь на моє мовчання, — авто йому не потрібне, от він і запропонував віддати його задешево.
— Якого машина року?
На обличчі Чарлі було написане відчайдушне сподівання, що я не поставлю цього запитання.
— Знаєш, Біллі добряче попрацював над двигуном, йому не більше двох-трьох років, чесно.
Сподіваюсь, Чарлі не був про мене настільки низької думки, щоб очікувати, ніби тут я легко здамся.
— Коли він її купив?
— Думаю, у вісімдесят четвертому.
— Новою?
— Ні. Гадаю, новою вона була десь на початку шістдесятих, ну, не пізніше кінця п’ятдесятих, — скромно зізнався він.
— Ча… тату, я нічого не тямлю в машинах. Коли щось зламається, я не зможу її полагодити, а слюсар — задорого для мене…
— Белло, клянуся, ця штучка працює, як годинник. Теперішнім машинам далеко до такої якості.
«Штучка», подумала я про себе. Врешті-решт, згодиться як прізвисько у крайньому разі.
— А дешево — це скільки? — поставила я головне запитання. Тут я не могла дозволити собі йти на поступки.
— Сонечко, я вже ніби… так би мовити… купив її для тебе. Як подарунок на входини, — Чарлі крадькома прохально поглянув на мене.
Ого! Машина! Задарма!
— Не варто було, тату. Я сама збиралася купити автівку.
— Мені не шкода. Я хочу, щоб ти була тут щасливою.
Говорячи це, Чарлі дивився просто на дорогу. Йому нелегко було висловлювати почуття вголос. Цю рису характеру я успадкувала від Чарлі. Тож коли я відповідала, мій погляд так само блукав десь попереду машини.
— Дуже мило з твого боку, тату. Спасибі. Я дуже вдячна.
Йому не обов’язково знати, що для мене щастя й Форкс — поняття несумісні. Він не повинен страждати, як я. А дарованій машині в зуби, чи то пак, у двигун не заглядають.
— Ну, от ти і вдома, — пробурмотів Чарлі, зніяковівши від моєї вдячності.
Дорогою ми перекинулися парою слів про погоду, яка, звісно, була дощовою. На цьому розмови закінчилися. Ми мовчки дивились у вікна.