— Ну, я хотіла придбати пару книжок — бібліотека тут дуже бідна — і заодно походити крамницями…
У мене було більше грошей, ніж я звикла мати, адже завдяки Чарлі я не витратила на машину ні копійки. Хоча, з іншого боку, після кожного візиту на заправку гаманець не те щоб важчав…
— Пікап з’їсть чимало бензину, — сказав Чарлі, ніби прочитавши думки.
— Знаю, я заправлюся у Монтесано та в Олімпії, і в Такомі, якщо доведеться.
— Ти поїдеш сама? — запитав він. Хтозна, підозрює він про наявність у мене не відомого йому хлопця — чи просто хвилюється після випадку на стоянці?
— Сама.
— Сієтл — велике місто, ти можеш заблукати, — стурбовано мовив він.
— Тату, Фенікс був уп’ятеро більший за Сієтл. Я можу скористатися картою, не панікуй.
— Хочеш, я поїду з тобою? Я зробила відчайдушну спробу приховати переляк.
— Тату, все нормально. Швидше за все, я простирчу цілий день у роздягальнях. Ти знудишся.
— Гаразд, добре.
Думка про те, що доведеться сидіти в крамницях жіночого одягу бодай якийсь відрізок часу, моментально роззброїла тата.
— Дякую, — посміхнулась я йому.
— А на весняний бал ти встигнеш?
Бе-е-е. Тільки в такому маленькому містечку батько може знати, коли у школі проходять танцювальні вечірки.
— Ні, тату, я не танцюю.
З-поміж усіх людей на світі саме він повинен поділяти мою нелюбов до танців. Проблеми з координацією дісталися мені у спадок не від мами. Він зрозумів.
— Тоді добре, — підсумував він.
Наступного ранку, заїхавши на стоянку, я навмисне припаркувалася якнайдалі від сріблястого «вольво». Я не хотіла випробовувати власну силу волі, щоб потім не довелося купляти Калленам нове авто. Вилізши з кабіни, я машинально гралася ключами. Вони впали у калюжу під ногами. Я нахилилася, щоб підняти їх, але білосніжна рука з блискавичною швидкістю вихопила їх у мене буквально з-під носа. Я різко випросталася. Едвард Каллен стояв поруч, розслаблено спершись на пікап.
— Як ти це робиш? — злість боролася в мені із за чудуванням.
— Роблю що? — відповів він, простягаючи ключі. Я підставила руку, він впустив їх у долоню.
— З’являєшся нізвідки.
— Белло, хіба я винен, що ти винятково неуважна, — сказав він тихим, оксамитовим, глибоким голосом.
Я сердито подивилася на досконале лице. Сьогодні очі знову стали світлими — насичений золотавий мед. Мені довелося опустити погляд долу, щоб зібратися з думками, які вперто розбігалися врізнобіч.
— Навіщо ти вчора організував на стоянці пробку? — поцікавилась я, не дивлячись на Едварда. — Я думала, ти маєш вдавати, що мене не існує, а не злити до чортиків.
— Я не для себе, а заради Тайлера. Повинен був дати йому шанс, — тихенько засміявся він.
— Ти… — хапнула я ротом повітря, як риба, не в змозі підібрати годяще лайливе слово. Здавалося, полум’я мого гніву мало б фізично палити Едварда, а він натомість мав задоволений вигляд.
— Я в жодному разі не вдаю, що тебе не існує, — вів далі він.
— Отже, намагаєшся замучити мене до смерті? Закінчити те, що не вдалося Тайлеровому фургону?
У темно-жовтих очах спалахнув гнів, губи витягнулися у пряму лінію — вірна ознака зникнення жартівливого настрою.
— Белло, ти просто смішна, — у тихому голосі забринів холод.
Пальці мої нервово затремтіли — так сильно захотілося заїхати по чомусь. Дивно: зазвичай потяг до насильства для мене не характерний. Я повернулася до Едварда спиною і пішла геть.
— Стривай! — гукнув він. Я йшла далі під дощовими струменями, голосно хлюпаючи по калюжах. Він не відставав, легко наздоганяючи мене.
— Вибач, це було грубо, — сказав він, ідучи поряд. Я проігнорувала репліку. — Не кажу, що це неправда, — продовжував він, — але все одно говорити це тобі було грубо з мого боку.
— Чому б тобі не дати мені спокій? — пробурчала я.
— Я хотів дещо у тебе запитати, а ти збила мене з думки, — засміявся він. Здається, до Едварда повернувся гарний гумор.
— Скажи мені, у тебе роздвоєння чи розтроєння особистості? — сухо запитала я.
— Ти знову починаєш. Я зітхнула.
— Ну гаразд, що ти хотів запитати?
— Я тут подумав, у ту суботу, коли відбудеться весняний бал…
— Це жарт, чи що? — перебила я, повертаючись до нього. Моє обличчя витягнулося, коли я побачила його вираз.
Очі посміхалися лукаво й весело.
— Ти не будеш така люб’язна, щоб дозволити мені закінчити?
Я прикусила губу і з’єднала пальці рук у замочок, щоб часом не накоїти дурниць.
— На днях я почув, що ти збираєшся до Сієтла, і хотів поцікавитися, ти не проти, щоб тебе підкинули?
Оце так сюрприз.
— Що? — не розуміла я, куди він хилить.
— Ти не проти, щоб тебе підкинули до Сієтла?
— Хто? — заінтриговано запитала я.
— Я, звичайно, — чітко вимовив він кожен склад, ніби розмовляючи із розумово неповноцінною.
Я досі не могла вийти зі ступору.
— Навіщо?
— Ну, я планував найближчим часом навідатися в Сієтл і, правду кажучи, не впевнений, що твій пікап витримає дорогу.
— Пікап у відмінному стані, спасибі велике за турботу.
Я знову рушила, але подив був завеликим, щоб підтримувати належний рівень гніву.
— А скільки разів тобі доведеться заповнювати бак? — Едвард знову наздогнав мене.
— Не розумію, чому відповідь на це питання має тебе обходити.
Клятий власник блискучого новенького «вольво»!
— Марнування вичерпних ресурсів Землі стосується кожного.
— Едварде, давай по-чесному, — я відчула, як тілом пробігають іскорки, коли я вимовляю його ім’я. Ненависне почуття. — Я тебе не розумію. Я вважала, ти не хочеш зі мною дружити.
— Я сказав, що було б краще, якби ми не дружили, проте не говорив, що не хочустати твоїм другом.
— О, дякую, тепер усе зрозуміло, — сарказм дався мені нелегко. Я відчула, що зупинилася. Наразі від дощу нас захищав дах кафетерію, і я могла краще роздивитися Едвардове обличчя. Що, понад усякий сумнів, не сприяло чіткості мислення.
— Для тебе було б… безпечніше не дружити зі мною, — пояснив він. — Але я стомився тікати від тебе, Белло.
Коли він говорив останнє речення, його очі яскраво засяяли, а голос забринів щирим почуттям. Я вмить забула, як треба дихати.
— Ти поїдеш зі мною в Сієтл? — запитав він, не змінюючи тону.
Не здатна говорити, я лише кивнула.
Він на мить усміхнувся, потім набрав серйозного вигляду.
— Тобі насправді варто триматися від мене подалі, — попередив він. — Побачимося в класі.
Він круто розвернувся і пішов назад по доріжці, якою ми щойно йшли.
Розділ 5
Група крові
На англійську я йшла, наче в тумані. Навіть не відразу зрозуміла, що коли я зайшла в клас, урок уже почався.
— Дякую, що вирішили приєднатися до нас, міс Свон, — довелося вислухати принизливий коментар містера Мейсона.
Я почервоніла і щодуху кинулася на місце.
Лише по закінченні уроку я помітила, що Майк не сидів поруч, як завжди. Совість зашипіла всередині. Але вони з Ериком звично зустріли мене біля дверей, тому я дійшла висновку, що маю надію на прощення. Дорогою Майк потроху повертався до нормального стану, його запал зростав пропорційно розповіді про прогноз погоди на вихідні. Згідно з прогнозом дощ мав на пару днів припинитися, тому, можливо, нам нарешті вдасться здійснити подорож на узбережжя. Я намагалася виказувати побільше ентузіазму — як компенсацію за вчорашнє розчарування. Це було нелегко; дощ не дощ, а поїду я туди не раніше, як рак свисне, і то коли пощастить.
Решта ранку промайнула як одна велика розмита пляма. Було важко переконувати себе, що нещодавня розмова з Едвардом, те, як він дивився на мене, — не плід моєї уяви. Можливо, це просто реалістичний сон, який я сплутала з життям. Такий варіант подій здавався вірогіднішим за те, що я хоч трохи цікавлю Каллена.
Тому коли ми з Джесикою зайшли до кафетерію, я відчувала водночас і нетерплячку, і острах. Хотіла поглянути Едварду в обличчя, побачити, чи він знову — холодна, байдужа маска, яку я знала протягом останніх тижнів. Або переконатися, що якимось дивом я справді чула сьогодні вранці саме те, що мені здалося.