Джесика без кінця щебетала про плани щодо балу — Лорен і Анжела запросили Ерика з Тайлером, вони збиралися йти великою компанією, — не звертаючи уваги на те, що я її не слухаю.
Хвиля розчарування охопила мене, коли мої очі безпомилково знайшли Калленівський столик. За ним сиділо четверо, Едварда там не було. Він пішов додому? Морально розчавлена, я пленталася у черзі за балакучою Джесикою. У мене пропав апетит, я купила тільки лимонад. Все, чого мені хотілося, — сидіти і сердито дутися на ввесь світ.
— Едвард Каллен знову витріщається на тебе, — зауважила Джесика, пробивши стіну байдужості його ім’ям. — Хотіла б я знати, чому він сьогодні сидить сам.
Моя голова підскочила вгору. Я простежила погляд Джесики і побачила Едварда з небезпечною посмішкою на вустах — він пильно дивився на мене з-за порожнього столу у протилежному від звичного Калленівського кінця кафетерію. Тільки-но зустрівшись поглядом зі мною, він підняв руку і порухом вказівного пальця запропонував мені приєднатися до нього. Я витріщилася, не вірячи своїм очам, він підморгнув мені.
— Це він тебе кличе? — поцікавилася Джесика образливо здивованим голосом.
— Напевно, йому потрібна допомога з домашнім із біології, — промимрила я, щоб її заспокоїти. — Піду подивлюся, що він хоче.
Я спиною відчувала, як вона витріщилася мені вслід. Дійшовши до стола, я нерішуче сперлася на стілець, що стояв навпроти.
— Чому б тобі не посидіти сьогодні біля мене? — запитав Едвард, усміхаючись.
Я автоматично сіла, обережно спостерігаючи за ним. Він досі всміхався. Як складно повірити, що на світі існують такі прехороші хлопці! Я боялася, що він раптом зникне, мов джин у димовій завісі, а я прокинуся.
Здавалося, він чекає, коли я що-небудь скажу.
— Щось змінилося? — нарешті розродилась я.
— Ну… — замовкнув він на хвильку, а тоді випалив кінець речення залпом, — я вирішив, що оскільки я прямую до пекла, то не варто розмінюватися на дрібниці.
Я чекала, поки він скаже щось нормальне, не абракадабру. Минали секунди.
— Знаєш, чесно кажучи, я не зрозуміла жодного слова, — врешті не витримала я.
— Я знаю, — він знову посміхнувся і швидко змінив тему. — Гадаю, твої друзі розлютилися на мене за те, що я тебе викрав.
— Переживуть. Я спиною відчувала їхні напружені погляди.
— Я можу тебе не повернути, — в його очах спалахнула лиховісна іскорка.
Я ледве не подавилася повітрям. Едвард розреготався.
— Щось у тебе вигляд схвильований.
— Аж ніяк, — відповіла я, та як на зло, голос урвався. — Власне, я здивована. У чому причина всього цього?
— Я казав тобі — я стомився тікати від тебе. Тому і здаюсь, — губи досі посміхалися, але очі кольору вохри були серйозні.
— Здаєшся? — збентежено перепитала я.
— Так, здаюся. Більше не буду вдавати з себе хорошого хлопчика. Робитиму те, що хочеться, і будь що буде.
Поки Едвард говорив, посмішка зів’яла, в голосі забриніли залізні нотки.
— Ти знову мене заплутав. Ох ця небезпечна посмішка, від якої перехоплює дух!
— Я постійно говорю більше, ніж варто, коли розмовляю з тобою. Це одна з основних проблем.
— Не хвилюйся, я все одно нічого не розумію, — сказала я стомлено.
— Я на це розраховую.
— Коротше кажучи, коли без викрутасів — ми тепер друзі?
— Друзі… — задумливо і двозначно протягнув він.
— Чи ні? — прошепотіла я. Він вишкірився.
— Гадаю, ми можемо спробувати. Але попереджаю, я — поганий друг для тебе, — незважаючи на посмішку, пересторога прозвучала серйозно.
— Ти без кінця це повторюєш, — відзначила я, намагаючись не зважати на несподіване тремтіння в колінах і говорити веселим голосом.
— Так, тому що ти мене не чуєш. Я досі чекаю, коли ти нарешті мені повіриш. Якщо ти мудра, то уникатимеш мене.
— Здається, ти чітко висловив думку щодо моїх розумових здібностей, — примружилась я.
Він усміхнувся, ніби вибачаючись і водночас констатуючи реальний стан речей.
— Отже, оскільки я… не така мудра, ми — друзі? — зробила я вимучену спробу привести дивний діалог до логічного кінця.
— Приблизно так.
Я втупилася у власні долоні, що стискали пляшку із лимонадом, не знаючи, що робити чи казати далі.
— Про що ти зараз думаєш? — поцікавився Едвард.
Я поглянула у глибокі золотаві очі, їхній дурман полонив мене, і я, як завжди, випалила правду.
— Намагаюся збагнути, що ти за один.
Його щелепа напружилася, але він зусиллям волі втримав на губах усмішку.
— Ну і як, є успіхи? — безцеремонно запитав він.
— Якби ж то, — зізналась я. Він усміхнувся.
— Твої версії?
Я почервоніла. Протягом останнього місяця я безуспішно намагалася вибрати між Брюсом Вейном і Пітером Паркером. [4]Хіба у такому зізнаєшся?
— Ти мені не скажеш? — запитав Едвард, із неймовірно спокусливою посмішкою схиляючи голову.
Я хитнула головою.
— Мені соромно зізнатися.
— Ти розбиваєш мені серце, — поскаржився він.
— Ні, — похитала я головою, прижмурюючись, — не уявляю, як це може розбити серце — відмова розповісти комусь свої думки, коли цей хтось постійно говорить загадковими фразами, вигаданими навмисно, щоб ти не спала вночі й намагалася втямити, що він мав на увазі… хіба через це варто засмучуватися?
Він скривився.
— Чи ліпше сказати, — вела я далі, даючи волю довго стримуваному обуренню, — за цим кимось тягнеться до біса довгий шлейф із дивних учинків. Наприклад, одного дня він на межі неможливого рятує тобі життя, а наступного ставиться, як до пранцюватої, і не дає жодних пояснень, переступаючи через власні обіцянки. Така поведінка не здатна нікого засмутити, правда?
— Бачу, ти не на жарт розійшлася.
— Ненавиджу подвійні стандарти. Ми сердито втупилися одне в одного. Едвард подивився кудись за моє плече і раптом засміявся.
— Що?
— Твоєму хлопцеві здається, що я поводжуся з тобою невиховано: він обговорює з друзями, йти йому сюди і поставити мене на місце чи ні, — вишкірився він.
— Я не знаю, кого ти маєш на увазі, — холодно відповіла я, — але, так чи інак, я впевнена, ти помиляєшся.
— Я не помиляюся. Я казав тобі — більшість людей читаються, як розгорнута книга.
— Я — щасливий виняток, звичайно.
— Так. Ти — виняток, — його настрій раптом змінився, в очах з’явився задумливий вираз. — Хотів би я знати, чому так.
Пильний погляд Едварда витримати було неможливо. Я опустила очі й зосередилася на відкручуванні кришечки з досі невідкоркованого лимонаду, потім зробила великий ковток, дивлячись на стіл і не бачачи його.
— Ти не голодна? — невесело потурбувався Едвард.
— Ні, — мені не світило зізнаватися, що я наїлася під зав’язку — його загадками й поведінкою. — А ти? — запитала я, за уваживши порожній стіл.
— Дякую, я не голодний.
Щось дивне промайнуло в Едвардовому виразі обличчя: здавалося, він кинув лише йому зрозумілий жарт.
— Ти не міг би зробити мені послугу? — сказала я після хвилинного вагання.
Едвард зненацька насторожився.
— Це залежить від того, щó ти попросиш.
— Нічого особливого, — запевнила я. Він чекав — підозріливо, але водночас заінтриговано.
— Я тут подумала, було б добре, якби ти заздалегідь попередив, коли тобі наступного разу спаде на думку мене ігнорувати. Для мого добра. Щоб я, так би мовити, приготувалася.
Я роздивлялася пляшку солодкої води, крутячи мізинцем навколо різьби на вінчику.
— Справедлива вимога. Коли я підняла очі, він щосили намагався не розреготатися.
— Дякую.
— В такому разі можу я отримати відповідь на одне запитання? — зажадав він.
— Одне.
— Розкажи мені хоч однуз твоїх версій. Отакої.
4
Брюс Вейн — справжнє ім’я Бетмена, людини-кажана, вигаданого героя з коміксів та фільмів; Пітер Паркер — Людина-павук, супергерой, персонаж коміксів.